Розкажу вам я одну історію зі свого життя. Коли я завагітніла, я лежала на підтримці. Моєю сусідкою у палаті була дівчина, на ім’я Надія. Вона теж виношувала дитину, але вона була самотня, хлопець її покинув, вона була в депресії й навіть хотіла зробити аборт. Але батьки їй заборонили, вони їй дали обіцянку, що у всьому їй допоможуть.
Протягом місяця ми перебували в одній палаті, і за цей час ми дуже здружились. Надя придумала новий план як позбутись дитини – залишити її у лікарні. Мене звичайно ця новина вразила, але вона не хотіла нікого чути й настоювали на своєму. Лікар їй сказав, що вона має ще три місяці аби передумати.
Я весь час намагалась переконати Надію, що не варто цього робити. Але на всі мої слова, вона казала мені одне: -«я ще надто молода і юна, що мати дитину, я не зможу виховати її так, як належить, тим паче я безробітна і без грошей, я не зможу навіть її забезпечити». На цьому вона переконала мене, що вона справді не дасть дитині нічого для розвитку.
Коли уже прийшов день пологів, Надія народила хлопчика. Ніяка її думка не змінилась з того часу. Тож я вирішила взяти ініціативу на себе, я вже розуміла, що не зможу ніяк бути байдужою до цієї ситуації. Вкінці робочого дня, я знайшла лікаря, і сказала, що хочу аби дитину оформили на мене.
Через тиждень я теж стала мамою. На світ з’явилась дівчинка, яку я назвала Емілія. Тепер з лікарні мене виписували із двома дітками. Усі близькі люди були шоковані моїй рішучості. А я для себе знала, що я роблю все від серця, і це правильно.
Так ми з чоловіком виховували двох діток – Антона й Емілію. Лише через декілька місяців я змогла розповісти чоловікові всю правду.
Хвилина мовчання, а потім він промовив:
-Я щасливий, що ти моя!