Моя сім’я складається з мене, моєї дружини, і сина Сергія. Наш будинок, в якому ми живемо, має два виходи. Тобто із нами живуть ще дві бабусі – вони сестри. Життя у них склалось доволі сумно, їх діти виїхали далеко закордон, чоловіки у них померли, тому бабусі вирішили, щоб їм не було самотньо почати жити разом. Вдвох веселіше, і за дві пенсії легше прожити. Взагалі жили ми мирно, не сварились, але коли проходив повз них, не було такого, щоб вони не сказали про тебе нічого образливого.
Їм весь час щось не так, то ти одягнутий не так, то ти привітався не таким тоном, то погляд у тебе не такий, такі дрібниці бачать, що ніколи навіть й не думав про таке. А коли наш синочок Сергійко не дай Боже попадеться їм на очі, то відразу сваряться, що сина треба виховувати. Тому живемо ми так: коли бабусі є на вулиці, то син чекає допоки вони підуть, а коли йому вранці треба в школу, то спостерігає чи вони вийшли на двір, а потім дуже швидко проскакує, щоб вони навіть не бачили його. Ну смішно ж…
Так ми й жили, навіть приходилось інколи звітуватись перед бабусями, хто це до нас приходив, для чого приходив і чому в нас світло горіло допізна. Ми пара доволі молода, тож любимо відпочити, зустрітись із друзями. Минали місяці, а ми продовжували жити під пильним наглядом двох бабусь, допоки не сталось щось справді невтішне. Захворів наш син, спершу думали, що звичайна простуда, але далеко не так все. Лікарі повідомили нам невтішну новину про те, що син занедужав хворобою серйозною, тому якщо не почати лікування, то може все закінчитись дуже плачевно. Сума лікування була надто висока, а я й не знав, де знайти такі гроші. Навіть якщо ми продамо наше житло, машину і все, що маємо, це буде лише половина. Але діяти треба. Подзвонили до найближчих друзів, близьких, запитали чи можуть позичити грошей стільки, скільки можуть хоча б.
Та як виявилось, друзі зовсім не друзі, і грошей у них ні копійки немає. Своє життя у них, свої плани, машини купують, на відпочинок закордон їздять, то звісно, як вони можуть допомогти. Вирішив піти до банку, щоб взяти кредит, дали дозвіл лише під заставу житла, але це всього лиш така сума, якої вистарчить лише на першу частину лікування.
Такого відчаю я ніколи не відчував за життя. Ще й ці бабусі все розпитують, що і як. Хотів на них загарчати, але стримався, розповів все як є. Бабусі дістали дві картки, й кажуть, що діти їм допомагають грошима щомісяця, вони не знають скільки там є, та й не знають як взагалі користуватись нею, не брали ні копійки з них. Кажуть, так що забирай і лікуй сина, а віддавати нічого не треба. Я пообіцяв їм, що все поверну, відтоді я готовий був цілувати бабусям руки. На всі свята разом, Сергій вже здоровий і повен сил, ходить до школи й більше не боїться проходити повз бабусь.