Недавно бабуся мені розповіла про те, як на світ з’явився мій батько. На жаль, змогла я це дізнатися лише через кілька років після того, як його не стало.
У часи молодості моєї бабусі одруження у 16 років нікого не дивувало, тому і їхні з дідусем батьки не перечили, коли вони повідомили про своє бажання. Одружилися швидко й хотіли відразу дитинку, проте нічого у них не виходило. У той час звертатися до лікарів було чимось абсурдним, проте вони таки пішли, ті лише знизали плечима. Тоді батьки молодят порадили їм звернутися до знахарів, але й ті нічим не могли допомогти, лише опускали очі.
Жили вони так аж до 24 років. Обоє працювали, трудилися, змогли непогане господарство завести, були досить заможними господарями. Тоді у них було дві корови у хліві. Й одного ранку бабуся знову пішла доїти їх, але між ними виявила солом’яну колиску. У ній лежало немовля, не більше двох місяців, а до ручки була прив’язана записка: «Гелю та Ігорю, знаю, що ви не останні люди у селі, тому й прошу пробачення наперед… Це Микола, він народився 9 травня, здоровий хлопчик, але у мене не має за що його годувати й утримувати. Та й батьки мене з дому виженуть, якщо дізнаються, що народила без шлюбу й гуляла… Ви давно мрієте про дитинку, то нехай він стане вашим щастям! Не віддавайте його до дитбудинку, прошу! Він хоче любові не менше, аніж інші діти!»
Бабуся схопила немовля і побігла до будинку. Вони з дідусем ще кілька хвилин перечитували записку й планували наступні дії. Господарку вони залишили на бабусину сестру, платили її за це, а самі поїхали у село в іншій області. На щастя, бабуся мала пристойну вагу, тому люди могли б подумати, що за сукнями ховається животик, тому й все вийшло у них, коли вони повернулися додому і повідомили, що у них з’явився син Микола.
До тата вони завжди ставилися, як до рідного, ніхто і поганим словом про їхні стосунки обмовитися не міг. Проте бабуся так і не наважилась розповісти йому правду, тому вирішила, що про це повинна знати хоча б я, адже раптом колись справжні батьки тата, або його родичі дадуть про себе знати.
Татові було 3 роки, коли він знайшов у тій же колисці маленьку дівчинку, якій і місяця не було. Швиденько покликав маму, та схопила немовля і почала читати записку: «Це сестра Миколки! Не давала її ще імені, нехай це зробите ви, її батьки! Прошу подбайте про неї, як подбали про мого сина! Дякую вам за те, що даєте їм те, що не могла дати я!»
Татові вони сказали, що це його сестричка, а з віком він і зовсім забувся, що знайшов свою сестричку Богданку (так захотів назвати її дідусь, адже вона була Божим дарунком) у хліві. Одного разу у 7 років він запитав у мами, чи це правда, а вона пожартувала про пророчі сни.
Окрім цього бабуся розповіла, що інколи бачила за парканом жінку, яка дивилась на тата і тітку, яка хотіла знати чим вони живуть. Але бабця ніколи не наважувалась покликати її ближче, боялась, що вона може захотіти забрати її дітей…
Ось так я дізнався родину історію з тремтячим бабусиним голосом та сльозами на очах…