Був вечір. Зима. На вулиці було дуже холодно. Я ледь дійшла із зупинки додому. Коли підіймалася до своєї квартири, побачила жaxлuвy картину – сусідські діти у старому літньому одязі ніяк не можуть достукатися у свою квартиру.
– Мамо, нам холодно. Мамо, відчини, благаємо, – просили діти та гірко плакали.
Невже їх матір знову спить та не чує. Шестирічний Дмитро безперестанку стукав у двері, а позаду нього стояла заплакана дворічна сестричка. Діти були перелякані та трусилися від холоду.
– Ходіть до мене, я зроблю вам чаю. Відігрієтесь, поїсте. Мама вас забере.
Діти пішли за мною у мою квартиру, яка була на поверх вище. Я знала, що сталося, адже це не перший раз. Їхня п’яна матір відправила дітей погуляти, щоб продовжити свої розваги зі співмешканцем. А далі вони обоє солодко засинали в теплому ліжку, поки їх діти мерзли в холодному коридорі. Сусідам було шкода діток. Їм давали одяг, їжу.
Якось наша сусідка Тамара Олександрівна змушена була залишити дітей на ніч у себе, бо їхня мама не відчиняла дверей. Натомість наступного дня жінка отримала чимало звинувачень у свою сторону за те, що забрала чужих дітей. Відтоді вона не горіла бажанням допомагати їм, хоч бабці було щиро шкода дітей, але їй більше не хотілося вислуховувати крики та докори.
Мабуть, прийшов час комусь поскаржитися, щоб не трапилося чогось гіршого. Хай літо, а то ж зима, морози, а в дітей навіть одягу теплого немає. Цього разу мені також не вдалося до них достукатися. Хоча сусідка сказала, що якийсь час назад співмешканець їх матері виходив з дому. Я подумала, що це дивно, а потім вирішила, що сусідка могла помилитися. Того вечора діти залишилися в мене. Ну не виганяти ж їх! Зранку я знову постукала до їх мами, але та не відчинила.
Я зателефонувала в поліцію, на роботі пояснила, що сьогодні не вийду. Після приїзду поліції нам прийшлося виламувати двері, адже ніхто не відчиняв. На підлозі лежала матір дітей. Вона не могла поворухнутись та ледь дихала. Я одразу зателефонувала у швидку допомогу. Виявилося, вона перенесла інсульт. Було зрозуміло, що щось трапилося з нею ще вчора, адже шансів на одужання практично не було.
Сусідку відвезли в лікарню, а діти тим часом залишилися в мене. Я ж давала показання, розповідала про співмешканця Люби, підписувала документи. Поліція хотіла розшукати її співмешканця, щоб переконатися, чи він часом не причетний до того, що з нею сталося.
– Тітко Валю, а якщо мама до нас не вернеться, ви ж нас не покинете, правда? – запитав мене хлопець, ледь стримуючи сльози. – Не хочу в інтернат. Там погано! Мені товариші говорили. Не віддавайте нас. Ми вам у всьому допомагатимемо!
Павлусь глянув на мене очима, повними сліз, а я ховала від нього свій погляд, бо не знала, що відповісти. Мені було дуже жаль діток, але ж я й сама жила небагато. Я одна ростила сина, а недавно він одружився. Хоч він працює, але моя невістка от-от народить, тоді мені доведеться допомагати дітям. Це я й пояснила слідчому, який запропонував мені взяти опіку над цими дітьми. Через кілька днів Люба померла.
– Валентино Григорівно, зрозумійте нас правильно. Ви мусите допомогти цим діткам. Вам виділятимуть кошти на кожну дитину. І немалі… У вас все вийде. Їм і так нелегко.
Я ніяк не могла наважитися на такий серйозний крок. Вирішила порадитися з сином. Того ж дня я набрала його номер та все розповіла. На що син сказав:
– Погоджуйся. Якщо ти не забереш цих діток, докори сумління все життя не даватимуть тобі спокою. Тим паче ти одна, а так матимеш з ким поговорити.
– Тоді приїжджайте до мене в гості. Будете знайомитися з нашими новими членами родини.
Так я стала їх матір’ю. Коштів, які я отримую на дітей, цілком вистачає. Та й по правді, мені стало веселіше жити, відколи вони в мене. Здається, я знову молода та повернулася в час, коли мій син був малим.