Це було роки два тому. Я звично дуже пізно повертався з роботи, вже було за північ. Зупинився біля цілодобового магазинчика, щоб придбати щось на сніданок. Стоянка була лише біля автобусної зупинки, тому став я спочатку там. Тоді й помітив, що там ще хтось сидить. Скажу чесно, що перелякався, побачивши когось так пізно на зупинці. Я вирішив підійти й побачив, що це дідусь, який виглядав дуже погано.
– Чому ви тут сидите? Вам погано? – запитав я стурбовано.
– Серце мене прихопило, синку, добре, що не сам тоді був. Добрі люди швидку допомогу викликали, відтоді й чекаю її.
Все це здавалось мені дивним, тому я запитав, коли ж вони викликали швидку. Дідусь подивився на наручний годинник і промовив: «Годин 5 тому».
У мене зникли всі слова. Дідусеві, мабуть, було близько 80 років, він точно знає, що таке голодне дитинство, важка непід’ємна праця, він з тих людей, кому ми маємо дякувати за сьогодні, а тут щось таке.
Я попросив його сісти до мене у машину, аби відвезти до лікарні. Якщо швидка за 5 годин не приїхала, то, мабуть, і не панувала, або ніхто їм і не телефонував…
Перед в’їздом нас зупинив охоронець й наказав йти пішки. Я почав з ним сперечатися, адже знаю, що йти туди хвилин 10, а дідусеві погано. Він не хотів йти на поступки, тоді я просто закрив вікно, через яке з ним говорив і поїхав до лікарні.
Якщо я везу хворого, то я нічим не гірше швидкої допомоги, тому маю право на в’їзд.
На рецепції стояв черговий лікар з медсестрою. Схоже, вони фліртували, тому, коли побачили мене з дідусем, то не зраділи.
– Доброї ночі, зустрів Миколу Петровича – вже тоді встиг з ним познайомитися – на автобусній зупинці. Його серце прихопило, сидів там 5 годин та чекав швидку допомогу. Я знайшов його і сам до вас привіз.
– Доброї ночі, чоловіче, у нас тут не сотні швидких допомог. Одна поїхала на аварію о 5, то досі там, а інші 4 в ремонті!
– Ну я ж не висуваю вам претензії, я сам привіз дідуся, аби ви змогли йому допомогти.
– А у вас всі документи є?
– Які документи?! Я ж кажу, що вперше з ним зустрівся на автобусній зупинці!
Після цього черговий лікар почав «лекцію» про те, що вони повинні мати всі документи хворого, адже без них вони нічого не можуть зробити. Чим довше він це говорив, тим більше ненависті у мені закипало.
– Ви маєте людей рятувати, а не їх документи дивитися! – крикнув я.
– Та що ви знаєте про нашу роботу?! Ми не маємо права нічого робити без документів! – втрутилась медсестра з таким же криком. А після почала пропонувати покласти його на каталку, доки я десь роздобуду документи. Ця ситуація ставала наскільки абсурдною, що я ледь стримувався, аби н6е вдарити їх обох.
Тоді дідусь втрутився у розмову і просунув пенсійний квиток, чи щось схоже. З моїми криками, але лікар погодився прийняти Миколу Петровича. Вони повели його на якісь аналізи, а я залишився чекати у приймальні.
Я вирішив, що повинен перевірити, щоб з дідусем було все добре, тому залишився чекати там. Я дістав книжку й почав читати, а через кілька годин, уже під ранок, медсестра принесла мені список ліків і потрібних речей для його перебування. Звісно, я вирішив Миколі Петровичу і з цим допомогти. Відправився й купив все, що потрібно.
Повернувшись, мені дозволили його відвідати. Він уже виглядав свіжіше й попросив мене ще поїхати до нього додому, аби повідомити рідним, де він знаходиться, адже вони, мабуть, хвилюються.
Я спочатку хотів просто поїхати додому, а потім подумав, що на місці рідних дійсно хвилювався б, тому таки поїхав за адресою, яку дав дідусь. Дійсно, вся їх квартира стояла на ногах. Донька обдзвонювала всіх знайомих, чоловік поїхав у місця, де вчора був свекор, а онучка займалась пошуком по лікарнях. Я швидко пояснив їм все, вони почали мені дякувати, пропонувати гроші, але я відмовився. Тоді його онучка запропонувала мені хоча б поснідати та поспати й тоді я зрозумів наскільки втомлений, тому відмовлятися не став.
Недавно була наша перша річниця шлюбу з онучкою Миколи Петровича, якого тепер здоров’я, слава Богу, не підводить!