Коли я у весільному платті йшла до свого чоловіка, то буда наскільки щаслива, що була переконана, що так буде завжди, адже у нас справжнє кохання, Дійсно перший час я була справді щасливою. Проте була.
Після весілля ми з чоловіком знайшли будинок селі, який незабаром купили, займалися ремонтом і його облаштуванням на власний смак. У той час я вже завагітніла і ми з нетерпінням чекали на поповнення. А коли вона народилась, то наше щастя, мов подвоїлось.
Доки я сиділа у декреті, чоловік працював сам і робив все, аби дати нам з донькою найкраще. Я своєю чергою постійно демонструвала йому свою любов і підтримувала, як могла.
Коли чоловік зрозумів, що на старій роботі заробляє мало, то влаштувався чорноробочим на будову. І найголовніше, що така робота йому була до душі.
Одного дня мені зателефонував його директор.Навіть не пам’ятаю, звідки у мене був його номер.
– Доброго дня, Інна, Володимир впав з риштування, його забрали лікарі, але… Його більше не має серед нас.
Я спочатку подумала, що це жарт, але позаду ніхто не сміявся. Я швидко занесла доньку до сусідки й в чому була, у тому й побігла, швидко викликала таксі й поїхала до лікарні. У лікарні я вже була сама не своя, лікарі мусили вколоти мені заспокійливого.
Я не могла стриматися. Я кричала про те, що це мав бути наш щасливий день, адже я дізналась про вагітність, але тепер мені не було кому розповісти. Його більше не було.
На п0х0ронах мене так сильно накачали заспокійливим, що я майже нічого не пам’ятаю. Наступного дня я проснулась від думок, що не хочу прокидатися у світі, де не має його… У той момент з сусідньої кімнати закричала донька і я піднялась, згадуючи про те, що незабаром маю народити ще одну маленьку людинку від мого коханого чоловіка. І у цих двох є тільки мама, тому я повинна бути сильною.
Через 6 місяців я народила сина, назвала його на честь чоловіка Володимиром і чим більше він зараз підростає, тим більше стає схожим на свого тата.
Справлятися з двома дітьми було важко, тому інколи до мене приїжджали свекри, або мої батьки. Вони й допомагали матеріально, поки я у декреті, бо гроші на дітей – копійки.
Оглядаючись назад, на себе у весільній сукні, можу сказати одне – я й справді була щаслива до останнього подиху коханого!