Є батьки, які допомагають та підтримують своїх дітей, навіть коли ті вже давно виросли та покинули їх дім. Але буває так, як в нас: батьки моєї жінки мають змогу допомогти нам фінансово, але вони не хочуть цього робити. Це дуже неприємно. Чесно, мені навіть не хочеться з ними спілкуватись.
У них аж дві квартири. В одній живуть вони самі, а іншу здають в оренду. Ми ж з Ілоною маємо трьох дітей та змушені орендувати житло.
От не розумію тестя та тещу! Невже їм байдуже на власних онуків.
Якось я натякнув, що нам важко переїжджати з однієї квартири на іншу. Надіявся, вони запропонують нам переїхати у квартиру, котру вони здають в оренду. Там й так живуть чужі люди. Але дарма я плекав надії. Тесть тільки похитав головою та мовив:
– А ви чого так швидко народжували дітей? Спочатку треба було подумати, де вони житимуть, а вже потім народжувати.
Його слова мене неприємно вразили. Хіба тридцять три – це рано? У наш час так важко завагітніти. Ну нехай я для них чужа людина. Але невже їм не шкода власної доньки та онуків!?
Недавно нам знову довелося міняти квартиру. Дочка хазяйки, в котрої ми орендували житло, повертається з-за кордону та планує там жити. Нам важко дався цей переїзд.
Всі наші кошти йдуть на оплату за оренду житла та продукти. Вже мовчу про відпочинок та розваги. Відкласти гроші в нас ніяк не виходить.
Мої батьки живуть в селі. Вони небагаті, але допомагають нам, чим можуть: передають овочі та консервацію. А батьки дружини відмовляються нам допомагати.
Хіба ж так можна з рідними дітьми. Їх старість не за горами, подивимося, хто їх доглядатиме. Я особисто не збираюся цього робити. Вони нам нічим не допомогли.
Батьки дружини переконані, що ми повинні самостійно заробити собі на житло.
– А для чого ви народжували стільки дітей? – запитала якось теща. – Якби ви мали одну дитину, то вже давно б придбали квартиру.
Я нічого на це не відповів. Діти – це щастя. Не уявляю свого життя без них. От я точно не повторю в майбутньому помилки, яку допускають батьки дружини.