Минув рік з того дня, як ми з чоловіком бігали по магазинах й збирали все необхідне, аби забрати нашу крихітну донечку додому.
Через годину ми вже тримали її на ручках і не могли повірити, що нарешті вона офіційно наша донечка. Цілий місяць щодня ми провідували її, бігали по різних установах, аби нам дозволили оформити всі необхідні документи на опікунство. Це було дуже важко, але можу сказати, що ми ні на мить не сумнівалися, що вона вартує набагато більшого.
Коли ми з чоловіком відвідували її у перші дні, то боялися взяти її на руки, такою крихіткою вона була. Інколи, притуляючи її до себе, я уявляла, що вона могла б бути частинкою мене, що саме я б могла її носити у собі 9 місяців. Донечка відчувала нашу з татом любов – тримала нас за пальчики, засинала на руках й ніколи не плакала.
У день, коли вона офіційно стала нашою, ми були найщасливішими людьми на землі й нічого не могло цього змінити. Звісно, можливо, вона одного дня дізнається правду, або ми й самі її все розповімо, але ми зробимо все можливе, аби вона відчувала нашу любов, підтримку та турботу.
Перед цим ми з чоловіком взяли так само сина. Зараз йому три роки, можна сказати, що нам знадобилось пару днів, аби звикнути до нього, а з донькою ми, немов відразу відчули, що вона нам рідна. Зараз у нас двоє дітей і ми любимо їх, як рідних і все це завдяки матерям, які залишили їх у пологовому будинку. Хоча я й вдячна їм, але зрозуміти такого вчинку не здатна. Мабуть, це рішення теж для них нелегке й приймається ще за вагітності, проте все ж мені цікаво, чи протягом життя у них не виникає бажання зустріти своїх дітей, побачити, якими вони стали? Все ж, я рада, що все склалось так, адже тепер я мама двох прекрасних дітей і я впевнена, що сама доля хотіла, аби вони стали моїми дітьми.
Нічого не викликає у мені скільки любові й жаги до життя, як думки про материнство? Хіба може бути щось прекрасніше у цьому світі?