Мої нерви просто не витримують. Після р03лyчeння з чоловіком, мені ніде було податись, тож єдиним виходом було повернутися до батьків. Мама не втрачає нагоди нагадати мені, що чоловік навіть не сплачує мені аліменти.
Мене звуть Софія. Мені двадцять вісім років. Моєму сину Матвію чотири роки. Він сенс мого життя. Мій чоловік не виправдав моїх очікувань. Перший час у нас все було чудово. Але пізніше на місце сім’ї стали друзі, гуляння, кафе. Йому було начхати на маленького сина, який так потребував тата. Я розуміла, що далі так не може продовжуватися, тому прийняла для себе рішення розлучитися. Чоловік нічого на це не сказав, і не зробив жодної спроби щось змінити.
Я не мала куди іти, тому вернулась жити до батьків. Відтоді моє життя стало просто жахливим. Чоловіка звільнили з роботи, тож аліменти він не сплачував. Суд встановив мінімальну суму, котру мій колишній чоловік мав сплачувати на дитину. Ці кошти він дав лише перший місяць. У мене немає найменшого бажання бігати та вибивати в нього ті гроші, головне, щоб він не з’являвся в нашому житті. Я знайшла роботу, щоб мати змогу забезпечувати сина. Я так, як і батьки, оплачую комунальні, купляю продукти. Мій син ходить в садочок.
Недавно я знайшла підробіток. Тричі на тиждень прибираю в будинку заможних людей. Останнім часом стала задумуватися про окреме житло.
Ми з мамою ніяк не вживемося. Так було завжди. Ми ніколи не могли знайти спільної мови, а тато вважав за потрібне не лізти в наші справи. Мама завжди вчила мене бути самостійною. Вона вважала, що батьки повинні забезпечувати дитину рівно до того моменту, допоки їй не виповниться вісімнадцять.
Я власними силами вступила в університет. Сама оплачувала проживання в гуртожитку. Після пар бігла на роботу. Працювала офіціанткою в кафе недалеко від свого університету. А потім знайомство з чоловіком, невдалий шлюб. Мама прийняла мене лише через сина, якого вона до безтями любить. Але вона щодня намагається мене повчати:
“От скільки ти ще сидітимеш на нашій шиї? Твій чоловік навіть на дитину гроші не дає. Тобі ж не 18. Давно пора мати власне житло!” Не розумію, чому вона так зі мною. Я готую, прибираю, займаюсь дитиною. Коли не встигаю приготувати синові поїсти, то замовляю їжу з кафе. Моя ж матір ніяк не може з цим змиритися. Мовляв, як це я, така доросла жінка, не можу дати собі ради.
Я не встигаю нормально відпочити. Усе моє життя перетворилося в суцільне виживання. Тільки син мене тішить. Але мама й тут знайшла до чого причепитися. На її думку, я приділяю своєму синові недостатньо часу. Я змалку була переконана, що я нерідна дитина своїх батьків. Інакше чим зумовлене таке ставлення. Не повірю, щоб рідні батьки так не любили свою дитину.
Може мама й має рацію. Я дійсно не приділяю синові багато часу, але хто ж тоді зароблятиме, якщо я весь час сидітиму з дитиною. Шукати стосунків мені зовсім не хочеться. Та й кому потрібна жінка з дитиною? Орендувати квартиру також не вихід. Інакше прийдеться всю зарплату віддавати за оренду та продукти.
Недавно мені в голову прийшла думка. А що, якщо стати сурогатною матір’ю? Так я зможу швидше забезпечити нас з сином власним житлом. Я зателефонувала в клініку та детально про все розпитала. Втім є одна умова, яка мені не до вподоби. На сьомому місяці вагітності потрібно переїхати в клініку, щоб бути під постійним доглядом лікарів. Як тоді син без мене?
Мама, як завжди, не схвалила мою ідею. Сказала, що це не ідея, а повна маячня. Не знаю. Може попросити свою сестру, щоб та забрала сина до себе на момент моєї відсутності. Чесно, я дуже втомилася від такого життя.