Моїй донечці Варварі сім років. Вона в мене дуже товариська дівчинка. Так склалось, що в нашому дворі живе чимало молодих сімей з дітьми. Діти приблизно такого ж віку, як моя Варвара. У нашому будинку живе троє доньчиних однокласників.
У нашому будинку чотири під’їзди. Як тільки тепліє, в нашому дворі починається справжня метушня. Діти гуляють, батьки відпочивають. Годі розійтися. Я дуже люблю цю пору.
Якось ми повечеряли та збиралися спати, як почули стукіт у двері. Я дуже здивувалася, адже ми точно нікого не чекали. Я запитала, хто там. У відповідь почула голос жінки, яка представилася нашою сусідкою. Я одразу відчинила, адже по її голосу почула, що щось трапилося. Можливо, їй терміново потрібна допомога.
Переді мною стояла наша сусідка із другого під’їзду. По її вигляду я одразу зрозуміла, що вона чимось роздратована та невдоволена. Вже з порогу вона стала щось кричати:
– Де ваш син? Зараз я покажу йому, як можна ображати мого Іванка! Він думає, якщо молодший, то йому нічого не буде? Як ви взагалі виховуєте свою дитину? Де він? Боїться? Ану виходь сюди!
Я довго трималася, а потім вибухнула сміхом:
– Він точно не вийде. Бо в нас дочка, а не син. Мабуть, трапилось непорозуміння…
Жінка вмить зблідла. Її злість змінилася нерозумінням ситуації. Вона запитала, чи не знаємо ми, де живе Данило? Я відповіла, що в нашому під’їзді точно немає ніякого Данила. Видно було, що сусідка засоромилась. Вона обернулась та побігла вниз.
Наступного дня ми довго згадували ту ситуацію. Це ж треба було так помилитись.
Якось в наші двері знову постукали. Дочка налякалась, вона не хотіла, щоб я відчиняла. Ми думали, це знову та сама сусідка. Але виявилося, це була наша сусідка напроти. Вона принесла нам гостинці, адже увесь день була в селі.
Досі не знаю, де живе Данило, котрого так відчайдушно шукала сусідка. Згодом та сім’я переїхала жити в інше місце. Але ту історію ми так і не забули.