– Бабусю, а прочитаєш нам казочку наніч? – поцікавилася онучка. “Бабусю…” Для Віри було незвично чути це слово, адже їй було всього сорок років. Донька рано вийшла заміж, народивши двох дітей.
– Про вовка…
– Але ж ви, коли її слухаєте, зразу починаєте плакати. Може краще іншу казку розкажу?
– Бабусю, ми не будемо плакати, обіцяємо.
– Наталочко, в тебе вже на очах сльози виступили.
Віра розповіла онукам казку, а коли ті заснули, пішла на кухню, де була її донька. Вона сиділа, схиливши голову та плакала. Час від часу жінка важко схлипувала.
– Вже старшу потрібно збирати у школу, а грошей не вистачає. Що ж робити…
Жили вони важко, грошей не вистачало. Віра постійно шукала підробіток, адже донька мала бути з дітьми. З молодшим сином постійно потрібно було займатися, адже хлопчик хворів. Треба було робити гімнастику, масажі, водити сина на плавання, купувати ліки. На це йшли чималі кошти. А ще ж продукти, одягти дітей, оплатити комунальні.
– Не переймайся, донечко, щось придумаємо.
Віру розбудила онучка, вона дивилася на неї переляканими очима.
– Бабусю, з мамою щось не те. Вона вся холодна…
Лесю проводжали всім селом. Люди не могли стримати сліз, адже добре знали, якою хорошою людиною вона була. Всі несли гроші та квіти. Навіть чоловік колишній прийшов.
– Онучко, поглянь, скільки грошей принесли, це ж нам тепер вистачить на реабілітацію для твого брата і тебе до школи зберемо. Доню, доню, на кого ти нас залишила?! Горе яке…
Тільки ввечері Віра помалу стала приходити до тями. Коли люди пішли, до неї підійшов зять:
– Зберіть мені речі.
– Які речі? Твого тут нічого немає, – відповіла жінка.
– Речі моїх дітей. Вони поїдуть зі мною.
– Твоїх дітей, кажеш…Цікаво, коли це вони твоїми стали? Де ж ти був, коли нам потрібна була допомога? От Леся й не витримала всього. Серце не залізне. Якби ти допомагав, все було б по-іншому. А тепер забирайся з мого дому!
Віру тримало троє людей, щоб та не накинулася на зятя.
Наступного дня вона вирішила поцікавитися, як зробити так, щоб діти залишилися з нею. Та виявилося, колишній чоловік Лесі є єдиним опікуном. Вірі онуків зможуть віддати тільки при умові, що батько сам відмовиться від дітей або його позбавлять батьківських прав.
За кілька днів дітей забрали до баби Оксани. Вона забороняла дітям торкатися будь-яких речей в домі. Діти часто плакали вночі, а вдень вони змушені були виконувати всю хатню роботу.
Батько приїжджав до них раз у місяць.
– Я хочу додому. Чому все так? – весь час повторював хлопчик.
– Не переживай, ми обов’язково повернемося додому. Потерпи трішки…Зовсім трішки, – повторювала старша сестра.
Минув час, діти повиростали та повернулися до баби. Але втрачені дитячі роки вже не повернути.
Як би ви вчинили на місці Віри?