З Ілоною ми дружили ще зі шкільних років. Ми жили на одній вулиці, ходили в один клас. Пізніше ми стали спілкуватися все рідше і рідше. Зрештою, навіть почали гуляти в різних компаніях. Якщо колись ми всім ділилися, то вже згодом тільки віталися і могли дати одна одній списати домашнє завдання.
У дев’ятому класі Ілона завагітніла. Мені, звісно, було цікаво, хто ж батько дитини, але подружка не хотіла мені признаватися. Коли Ілона була на шостому місяці вагітності, її сім’я переїхала жити в інше місто. Там вона народила дитину та вступила до технікуму. Відтоді зв’язок між нами був втрачений. Я робила спробу відновити нашу дружбу, але Ілона дала мені зрозуміти, що їй це непотрібно.
Та й у моєму житті багато чого змінилося. Я закінчила одинадцятий клас, вступила в університет та стала жити в гуртожитку. Додому приїжджала нечасто. Вдома я й зустріла Любомира. Любомир вже давно мені подобався, от тільки був він на три роки старший.
Любомир став проявляти до мене симпатію. Я не могла в це повірити й спочатку вдавала, ніби мені байдужі його знаки уваги. Пізніше він таки завоював моє серце, ми стали зустрічатися, а згодом створили сім’ю.
Ми разом вже шість років. Якось ми приїхали в гості до батьків мого чоловіка. Неподалік від їхньої хати я помітила свою давню подругу Ілону. Я була рада її бачити, підійшла та привіталася. А та як відпалила:
– Як тобі жити з біологічним батьком моєї доньки? Щаслива? Невже Любомир тобі не зізнався?
Я була вражена таким питанням й не розуміла, що вона хоче цим сказати. А виявилося у дев’ятому класі Ілона завагітніла від Любомира. Сталося все доволі дивно, адже Ілона опинилася на дискотеці, на якій не повинна була бути.
У Любомира були заможні батьки, тож вони домовилися з Ілоною, що та не признаватиметься, хто ж справжній батько дитини. За це подруга отримала чималу винагороду. Ілона вирішила народжувати.
Я ж відповіла, що це в минулому і мене ця ситуація ніяк не стосується. По правді, мені було неприємно чути таку правду про свого чоловіка, тож наступного дня я вирішила поговорити з Любомиром. Говорила я спокійно, без жодних нарікань чи звинувачень.
Виявилося, того дня Любомир випив зайвого і зовсім не планував зустрічатися з Ілоною. Відтоді вони не бачилися. З донькою він не підтримує зв’язок, адже вони на початку про це домовилися. Любомир признався, ніби часто думав про доньку, просто ніяк не міг наважитися на зустріч.
Після того, що я вислухала, я сказала, що відтепер Любомир має спілкуватися з донькою та забезпечувати її. Звісно, якщо дочка не проти. Відтоді Любомир матеріально допомагає Ілоні, ми раз у тиждень забираємо дівчинку до себе та проводимо з нею час. Хочеться, щоб у житті дитини був присутній батько.
А як би ви вчинили на моєму місці?