Я виросла без тата. Мене виховали мама з бабусею. Ще з самого дитинства вони повторювали мені одне і те ж – жінка з дитиною нікому не потрібна. Мама завжди наводила власний приклад. У дев’ятнадцять років я вийшла заміж. Та сімейне життя не склалось, і вже за три роки я з сином повернулася жити до мами. Відтак я залишилася одна з дитиною на руках.
Відтоді я вирішила будь-що досягти успіху самостійно. На щастя, мама з бабусею допомагали мені з дитиною. Це дало мені змогу здобути освіту, знайти роботу та влаштовувати кар’єру.
Через шість років я таки досягла успіхів. У мене власна квартира, автомобіль. Мені нелегко це все далось, але воно того вартувало. Рік тому я познайомилася з хлопцем. Ми справили весілля. Мама з бабусею були дуже цьому раді. Вони мало в ноги не падали моєму чоловікові. Як це він взяв жінку з дитиною. Йому вдалося налагодити стосунки з моїм сином. Чого не скажеш про мене. Мене ж наше спільне життя згодом почало неабияк дратувати. Я надіялася, що все буде добре. В перший рік сімейного життя завжди так буває. Я часто першою поступалася чоловікові, тільки б уникнути сварок. А одного разу він заявив:
– Ти ще дякувати мені маєш, що заміж тебе взяв. Кому ти потрібна з дитиною?
Я не витримала та сказала все, що думаю з цього приводу:
– Так, дорогенький. Квартира, в котрій ти живеш, моя. Автомобіль, на якому ти їздиш, також належить мені. Що ти придбав у цей будинок, крім свого лахміття? Так хто кого взяв?
– Хочеш сказати, що я альфонс?
Чоловік розлютився, зібрав речі та втік до своєї мами. Жалітися? Уявляєте? А та подзвонила моїй мамі.
Моя мама тут же набрала мене:
– Як ти посміла так говорити чоловікові?
– Посміла. І маю на це повне право. Здається, ти забула, що я вже давно не дитина та сама у змозі вирішувати власні проблеми. Ага, ще дещо…Передай своїй свасі – якщо її синочок не попросить пробачення за свою поведінку, я подам на розлучення.