– Доню, доброго ранку. Пора прокидатися.
Мама непомітно зайшла в мою кімнату та стиха нахилилась наді мною.
– Ти в нас вже така доросла, люба. З днем народження, Оксанко.
Мама обійняла мене та простягла коробку.
– Спасибі, матусю, – я поцілувала її у відповідь.
Сьогодні мені виповнилося сімнадцять років. Я відкрила коробку та побачила там телефон. Три тижні тому я загубила свій телефон. У наш час важко без зв’язку та Інтернету. Залишалося тільки відновити втрачені номери.
– Оксанко, до тебе бабуся телефонувала. Казала, що не може до тебе додзвонитися. Мабуть, набирала твій старий номер. Передзвони їй.
– Обов’язково, мамо.
Увімкнувши новий телефон, я по пам’яті стала набирати бабусин номер. Не могла пригадати останні три цифри, але виклик таки пішов…
***
Марія Петрівна жила у будинку вкінці села.
– Мені вісімдесят років. П’ятнадцять років тому не стало мого чоловіка. Пів року тому в автокатастрофі загинули мій син, невістка та онука. І для чого Бог мене тримає на цьому світі. Мука, а не життя. Нікого в мене не залишилося. Всі сусіди в один голос радять мені переїхати в місто. Там залишилася двокімнатна квартира мого сина. Що мені там робити? Сидіти на балконі та спостерігати за людьми? Тут у мене кури, собака, кішка.
Раптом на столі задзвонив телефон. Подарунок від сина…Марія Петрівна завжди тримала телефон зарядженим, хоча до неї давно ніхто не дзвонив. Дзвінок від невідомого номера:
– Слухаю…
– Бабцю, привіт. Вибач, що я так довго тобі не телефонувала. Ось мій новий номер, можеш тепер хоч щогодини до мене дзвонити. Мама сказала тебе набрати.
Марія Петрівна не могла повірити. Вона сіла, схопившись за серце.
– Оксанко, онучко. Це ти…не може бути.
– Я, бабусю. А хто ж іще, – пролунав голос по той бік.
– Вибач, що я давно до тебе не навідувалася. Все справи якісь…
– Як ти, Оксаночко? – говорила, ридаючи Марія Петрівна, – я давно прошу Бога, щоб забрав мене. Мабуть, не пора ще. Кіт та собака не хочуть мене відпускати.
– Бабусю, не плач. Я літом обов’язково завітаю до тебе на кілька днів. Скучила за твоїми пиріжками. Ти головне бережи своє здоров’я.
– Дякую, що зателефонувала, Оксанко. Я чекатиму твого дзвінка.
– Ти чого? Хочеш, я щодня телефонуватиму тобі?
– Мама з татом як?
– Ой, чудово. Як в раю. Гаразд, мені треба бігти. Завтра тобі зателефоную.
По той бік телефону пролунали гудки. Марія Петрівна підвелася та підійшла до образу. Вона впала на коліна та почала молитися. В її очах знову зажевріла надія.
Оксана відклала телефон. “Бабця якась дивна сьогодні, навіть з днем народження мене не привітала. Плакала чогось…”, – подумала дівчина.
Іспити пролетіли швидко. Щодня Оксана телефонувала бабусі та розповідала їй, як пройшов її день. Дівчині здалося дивним те, що бабця, яка раніше тільки повчала її, тепер мовчала та якось важко зітхала.
– Мамо, я прийшла.
Оксана зайшла до кухні, де сиділа незадоволена мама.
– Доню, ми все розуміємо. Ти доросла, маєш безліч справ: друзі, навчання…Але невже не можна знайти кілька вільних хвилин в тиждень, щоб набрати бабці? Вона ж у нас одна.
– Нічого не розумію. Я ж їй мало не щодня телефоную. От зараз при тобі наберу її номер.
Оксана набрала номер бабці.
– Бабусю, чому ти всім розповідаєш, що я до вас не телефоную?
– Пробач мені, Оксанко. Я тільки через два дні зрозуміла, що ти помилилася номером. Та я не змогла розповісти тобі всю правду. Не хотіла відмовлятися від щастя розмовляти з тобою.
Минув тиждень. Марія Петрівна метушилася, як колись… Пекла пиріжки, смажила млинці. А Оксана зі своєю сім’єю готувалася їхати на знайомство зі своєю новою бабцею.