Невеличкий, але затишний будиночок бабці Насті ледь виднівся поміж розлогих груш та яблунь. Тут було все. Та найбільше впадали в очі жоржини. Там була ціла палітра кольорів.
Бабця Настя ніколи не сиділа на місці. Вона вічно трудилася біля хати, хотіла, щоб все було чисто та акуратно. А коли починало вечоріти, бабуся сідала біля хати та милувалася своєю працею. Вона вдихала пахощі повітря, а на її устах появлялася усмішка. Бабусині руки були в кожному куточку цього подвір’я, в кожній рослинці.
Бабця Настя любила квіти, вона розмовляла з ними, пестила, ніби малих дітей. Бувало прокинеться ні світ ні зоря, помолиться Богу, і мчить на город. А там на сонці виблискують овочі, вмиті ранковою росою. Все буяє, цвіте. Будинок її, наче у віночку.
А який голос у бабці Насті. Наче в соловейка. Попри пережите та свій вік (80 років) у бабці досі такий же дзвінкий та чистий голосок. Скільки ж українських пісень в її голові, а віршів! До неї часто прибігають діти, щоб послухати цікаві розповіді та казки. А бабця залюбки їм все розповідає, адже відчуває дитячу прихильність.
Ще бувши малою, Анастасія Андріївна виховувалася в хорошій сім’ї та мала сестру. Звали її Катериною. Вони були дуже різними. Настя – тиха та покірна, а Катя мала норовливий характер. Обоє сестер були надзвичайно вродливими.
Пізніше в їх село переїхала сім’я. Був у них син Іван. Красень, з чорним волоссям та великими синіми очима. Він одразу припав до душі Насті, та й вона йому сподобалась. Так пара стала зустрічатися.
Одного вечора Іван підійшов до Насті:
– Ти підеш за мене заміж?
– Піду, – озвалась дівчина.
Була прекрасна осінь. Жовтень. Пора, коли всі дерева одягались у золотисті шати. Красуня-наречена зустрічала свого Івана біля воріт. На ній була розкішна біла сукня, в якій дівчина здавалася ще гарнішою.
А свято яке було. Таке нечасто зустрінеш. Всі раділи за молодят. Хоча ні, не всі. Молодша сестра Насті була сама не своя. Плакала, пізніше кудись зникла. Катя поводила себе напрочуд дивно. Якби ж Настя тоді знала, що її сестра також кохає Івана.
Молоде подружжя придбало невеличкий будиночок у селі. Настя, як справжня господиня, одразу стала приводити до ладу своє обійстя. Її подвір’я було на все село!
Все в них було добре. Окрім одного…Парі ніяк не вдавалося завагітніти. Бог не посилав їм дітей навіть після чотирьох років спільного життя.
Зате Катя зловтішалася та повторювала одне й те ж:
– Чому у вас досі немає дітей? А до лікарів ходили? Лікуйся, сестро, інакше піде Іван від тебе.
Насті було надзвичайно боляче від цих слів. Та все ж вона прислухалася до поради сестри та вирішила з’їздити в райцентр на перевірку.
Після обстеження лікар сказав, що проблема не лише в Насті, чоловікові також потрібно пройти обстеження.
Тільки-но Настя сказала про це Іванові, його ніби підмінили:
– Я здоровий. Якщо ти хвора, то лікуйся!
За кілька днів до Насті стали доходити чутки, що Іван їй зраджує. Вона не хотіла вірити людям, адже кохала свого чоловіка понад усе.
– Отямся, Настю! Тебе зраджують, а ти не бачиш!
– Не вірю! – відповідала Настя.
Все так і було, допоки одного дня Настя не застала свого чоловіка в обіймах рідної сестри.
– Катю, не може бути!
– Чого тобі треба від нас? Іди звідси! Ти життя Іванові зіпсувала. Навіть народити не годна! Яка з тебе жінка? Каліка! – кричала сестра Насті.
Тоді Настя зрозуміла, що з Іваном життя не буде. А він разом з Катериною переїхали в інше село.
Тепер вже самотня Настя шукала розради в добрих людях та природі.
Минуло чимало років. Якось на порозі її дому з’явилася змарніла Катя. Вона спершу мовчала, а потім впала на коліна та стала ридати:
– Сестро! Пробач! Благаю! Я винна перед тобою. Зруйнувала твою сім’ю. От тепер розплачуюсь за свої гріхи.
– Катю! Встань. Не потрібно цього! – Настя простягла сестрі руку.
Вони довго розмовляли.
– Я дуже хвора. Мабуть, ще трохи, і мене не стане. Прошу тебе доглядати за Іваном, він прикутий до ліжка.
– А син ваш де?
– Він відрікся від нас. Нащо йому хворі батьки? Як ми обоє працювали, давали йому гроші, то він ще хоч трохи допомагав, а тепер вже три роки не з’являється.
Катя гірко плакала. Насті стало шкода сестри.
Вона вирішила до самої смерті доглядати колишнього чоловіка та сестру. А син їх тільки квіти привіз на похорон.
Минув час. З будинку бабці Насті випромінюється затишок, тепло та щирість. Здається, навіть квіти зачаровані бабусиним співом. Сусідські діти часто прибігають до неї, все слухають її спів, бавляться, допомагають.
– Ходіть-но сюди, мої солов’ятка! – кличе їх бабця Настя, пригощаючи пиріжками.
Дітки біжать наввипередки, адже відчувають аромат свіжоспечених пиріжків. Вони спечені з особливою любов’ю та теплом. Бабця приголубить їх до себе та посміхається. Щаслива.
– Їжте, мої дорогенькі. Я для вас пекла.
А ви б змогли вчинити так, як бабця Настя?