Ще до весілля нашої доньки ми придбали їй квартиру. Дещо дали ми з чоловіком, дещо наша донька заробила сама. Купили невеличку однокімнатну квартиру. Ми ж не багаті, на що вистачило коштів, те й взяли. Після заміжжя донька із зятем стали жити в її квартирі. Через два роки в них народився син, згодом – донька. Вони зрозуміли, що тіснитися в однокімнатній квартирі чотирьом людям не варіант, тож вирішили знайти щось більше. Взяти іпотеку не могли, адже потрібно зробити перший внесок. А це немала сума. Звісно, таких грошей у доньки із зятем немає. Тоді зять не придумав нічого кращого, як запропонувати моїй доньці переїхати в інше місто.
Моя донька має хорошу роботу та заробляє непогані кошти. Зять заробляв вдвічі менше за неї. А недавно він взагалі потрапив під скорочення. Зараз так…тиняється по підробітках. Він довго думав та вирішив, що проблема в місті. Зять запропонував доньці продати їхню однокімнатну квартиру та облаштовувати життя в іншому місті.
Він навів у приклад свого брата, який переїхав в інше місто та став заробляти шалені гроші. Донька, ясна річ, відмовилася продавати квартиру. У них же підростає двоє дітей. Тоді він поставив її перед вибором: нове життя або розлучення. Я порадила доньці обдумано ставитися до рішення зятя. Нехай для початку візьме хоча б відпустку на роботі.
Вона ж відповіла, що хоче, щоб їх діти росли в повноцінний сім’ї, тож мусить піти за чоловіком. Сказала мені не втручатися в їх справи, адже вони окрема сім’я. От як мені не втручатися, якщо вони зараз накоять дурниць, а потім прибіжать до нас?