Люба сиділа на лаві біля будинку, гріючись під променями жовтневого сонця. Вона на хвилину заплющила очі. Після робочого дня це було їй дуже потрібно. Тим паче, що Любі не треба було бігти готувати, прасувати чи вчити уроки з дітьми.
Вона навіть почала засинати, як раптом почула голос сусідки.
– Любо, ти чого розсілась? – Вікторія й собі сіла на лавку, поставивши повні торби з продуктами. – Ну й втомилась я. А ще вечерю готувати.
– От мені нікуди спішити, – відповіла Люба.
– Я навіть хвилини відпочити не можу. Вічно часу не вистачає. З тобою то ясно, сім’ї не маєш, куди тобі спішити, – Вікторія хотіла зачепити Любу, – от дивлюся я на тебе. Все в тебе є. Врода, робота…Куди ті чоловіки дивляться?
Дивляться. От тільки хтось заздрить її доброзичливості та усмішці на милому обличчі. Та насправді її життя не було наскільки безхмарним, як на перший погляд. Вона виросла в дитячому будинку, своїх батьків Люба ніколи не бачила. Несолодко їй там жилось. Коли дівчині виповнилося 18, держава виділила їй однокімнатну квартиру. Радості Люби не було меж. Вона насолоджувалася життям, хоч іноді Любі снилося її колишнє життя з дитячого будинку.
Вона працювала на заводі. Люба любила свою роботу, та й люди відчували її доброту і відповідали їй теплом.
Проте особисте життя жінки не складалося. Чомусь не виходило в неї спілкування з чоловіками. Дитячий будинок навчив жінку обережно ставитися до людей.
Та якось пішла чутка, ніби в Люби з’явився чоловік. І ніхто інший, як син Вікторії, Дмитро. Сусіди за спиною перешіптувались, що Люба водиться з чоловіком, молодшим за неї на одинадцять років. Але Вікторія про це не знала.
– Мамо, тату, ми з Любою вирішили одружитися.
Вікторія аж зблідла.
– З якою Любою?
– З сусідкою нашою.
Чоловік Вікторії аж закашлявся. Він згадав, як сам ще недавно клеївся до Люби. Чоловік вийшов з кімнати, бо хотів перечекати обурення своєї жінки.
Вікторія дві хвилини стояла у ступорі, а потім як закричить:
– Ти зовсім здоровий глузд втратив? Тобі нагадати, скільки їй років? Це ж треба! Зараз я їй влаштую! Теж мені наречена знайшлася.
– Нічого не треба нічого робити! Я чудово знаю, скільки їй років. Ми любимо одне одного. Не вигадуй дурниць!
– Ти ще вчити мене зібрався?!
– Що за шум? – запитала Орися, яка щойно повернулася зі школи.
– Та он твій брат женитись надумав! З Любою!
– І треба було тобі признаватись? Чотири місяці ніхто не знав, все добре було. Мамо, а ти чого розкричалась? Люба хороша жінка. Брате, не слухай нікого.
– Як це пів року? Боже! Лихо!
Орися кинулася заспокоювати матір.
– Мамо, заспокойся. Ти сама говорила, що Люба така хороша, вихована. Що не так?
– Не пара вона йому! Одинадцять років різниці! Сором який!
Перечекавши крики дружини, з іншої кімнати вийшов Олександр.
– Жінко, та воно й може добре, що Люба нашою невісткою стане! Житимуть діти поруч з нами, онуків бавитимеш. Інші роками цього щастя не знають. Та не погана вона жінка. Сину, бери її за жінку, а то я сам на ній одружуся!
– І ти туди ж! Ні, щоб мене підтримати, він говорить всякі дурниці.
– Мамо, в нас з Любою скоро дитина появиться…
– Дитина? Ти чого мовчав? – з очей Вікторії покотилися сльози. – Ви оце не зважайте на мене, це я з радості. Біжіть мерщій в магазин. Купіть вино та торт, підемо свататись до Люби. Сину, і квіти не забудь. Не будь, як твій тато. Ти хоч частіше даруй їй квіти. Піклуйся! А то в неї, крім нас, нікого немає…