– Любо, ти огірки зібрала? А перець? Закрутки коли збираєшся робити?
– Мамо, зроблю я все.
– Ти б спершу зробила, а вже потім відпочивала.
Люба втомлено кивнула. Мама, як завжди, у своєму репертуарі. Хвилини не всидить.
Люба одна в батьків. Батьки виховували її строго. Сказали, що ходитиме на танці, значить ходитиме. І нікого не цікавить її небажання займатися.
Отримала погану оцінку, значить на вулицю з подругами не піде, солодке теж заборонене. Аж допоки вона не виправить оцінку. Тато у всьому погоджувався з мамою.
Школу закінчила на середній рівень. Люба не стала краще вчитися. Та й у неї не було особливого бажання. Все одно батькам щось буде не до вподоби.
Ще в одинадцятому класі Люба стала зустрічатися з Юрієм. Як не дивно, мамі вибір доньки сподобався. Його батьки – багаті люди. Пізніше Люба вступила в технікум, але так його й не закінчила, адже завагітніла.
Весілля було пишне. Батьки нареченого все оплатили самі. Ясна річ, батькам Люби це підходило. Вони люди не бідні, хай платять.
Після весілля молоді стали жити в іншому місті. У них народився син. Допомоги не було від кого чекати, але Люба чудово справлялася сама. До мами з татом навідувались раз у рік.
Юрій закінчив університет та почав працювати. Після декрету Люба не стала шукати роботу, чоловік вирішив, що їм вистачає коштів. Та й куди їй без диплома.
Минув час. Люба часто телефонувала батькам. Інколи разом з сином приїжджала до них. Дідо з бабою просто обожнювали онука, чого не скажеш про ставлення до Люби в дитинстві.
– Мамо, я вагітна вдруге. Юрій дуже радий. Каже, що завжди мріяв бути татом двох дітей.
– Любо, на коли тобі народжувати? 36 років! Геть з розуму зійшла!
– Дениско у школу піде, а я буду з дитиною сидіти. Кошти є, час також.
– Не говори дурниць! Тобі ще трохи й онуків час бавити, а ти з немовлям сидітимеш!
Народила Люба здорового, міцного хлопчика. Коли жінка приїжджала з дітьми до батьків, ті всіляко показували свою неприхильність до молодшого онука. Любі було дуже неприємно з цього приводу.
Минуло одинадцять років.
– Доню, ми з татом вже старі. Сил немає. Коли ти приїдеш до нас? Ти зовсім совість втратила.
– Мамо, ми з Юрієм запланували відпочинок у горах. А вже після до вас.
– Який ще відпочинок? Нам ремонт вдома треба робити! Город заріс! Ти про себе лишень думаєш! Гадаєш, нам легко живеться?
Люба зрозуміла, що не бачити їм цьогоріч відпочинку. Щороку одне й теж. Навіть Юрій вже звик та відпускав маму до батьків. Взявши сина з собою, Люба поїхала.
На кожен плач чи крик сина Люба чула докори від мами.
– От говорила тобі! Не треба було народжувати! Терпи тепер, якщо дурна.
– Мамо, він ж іще малий. І Дениско такий був. Ти забула.
– Стіни треба побілити, грядки пополоти. Роботи по горло. Я слаба, не можу. А тобі хоч би що! Молода, здорова.
Мама ходила за Любою слідом та говорила, як та що робити. І слабості як не було. То не так білить, то не так грядки січе. Люба вже не витримувала. Що б не зробила – за все докоряли.
Останньою краплею стали лава зі столом, яку Люба помалювала. Витратила чимало часу, на спеці. А в підсумку почула від мами, що їх треба викинути та поставити нові.
Ввечері Люба зателефонувала чоловікові та довго з ним говорила. А наступного дня він приїхав за нею.
– Мамо, тату, ми їдемо відпочивати. Ось вам гроші, найміть людей, нехай зроблять вам ремонт та допоможуть по господарстві. А з мене досить. Все вам не так. Я теж маю право на відпочинок. Через ваші городи та господарку я моря не бачила. У підвалі повно банок, а вам все закрутки в голові. Набридло.
Люба зібрала сумки, і поїхала. Батьки ще довго дивилися їм услід. Вони не чекали такого від доньки. Як це так, а де повага. Ото виховали на свою голову невдячну! Люба їхала на передньому сидінні та мовчала. Вона давно не відчувала себе такою вільною та щасливою. Чи не вперше жінка зробила так, як хотіла сама. Нарешті вона відпочиватиме та нікуди не спішитиме. Життя одне, і потрібно думати про себе. А от батькам буде урок. Адже не варто нав’язувати дітям свою думку чи зневажати їх.