Ось уже п’ятий рік, як я живу в Італії. Тут у нас зав’язалися хороші стосунки з нашими сусідами. Ангеліна сама з України, а її чоловік італієць. Ми частенько ходили одні до одних в гості. Пізніше вони переїхали до іншого містечка. Мені було дуже сумно через це, адже ми з Ангеліною завагітніли в один час. І хоч до них нам треба було їхати близько двох годин, але все ж відстань, в кожного свої турботи…
Ми з подругою частенько зідзвонювалися. Я народила на місяць швидше, тому завжди давала подрузі поради стосовно догляду за немовлям. Коли наші діти трохи підросли, Ангеліна запросила нас у гості. Наша донька чудово переносила подорожі авто, тож проблем не виникало.
Коли ми приїхали до наших друзів у гості, був вже пізній час. Тому я одразу пішла вкладати доньку спати. Повернувшись в кімнату, я застала повний стіл.
– Ну й швидко ви справилися з сином! – зауважила я.
– Ти що, він у нас сам засинає.
– Оце так! – я ще не чула, щоб такі маленькі діти засинали без батьків.
Ми стали гостюватися. Раптом я почула плач. Спершу подумала, що це моя донька, але Ангеліна поспішила мене заспокоїти.
– Заспокойся. Це наш син.
Проте ні подруга, ні її чоловік навіть не підвелись.
– Ви б заспокоїли дитину…, – я не могла слухати плач.
– І не подумаю. Звик, що ми над ним як над збитим яйцем.
Дитина кричала не своїм голосом. Я вже хотіла піти та заспокоїти хлопчика, але подруга мене зупинила.
Я ще кілька разів намагалася впросити Ангеліну підійти до малюка, аж допоки мій чоловік не штовхнув мене ногою, щоб я заспокоїлася.
Ми слухали дитячий плач ще десь 15 хвилин, а потім хлопчик заснув. Не знаю, як на мене, в Ангеліни або ж відсутній материнський інстинкт, або в неї почалася післяродова депресія. Інакше таку поведінку ніяк не можу пояснити.
А що ви думаєте?