Минуло три роки з моменту, як Віка та Іван одружилися. Віка завжди мріяла стати матір’ю. Після трьох років спільного сімейного життя довгоочікувана вагітність таки настала. Жінка не тямила себе від щастя. Іван теж був радий цій новині, але його радість була більш стриманою. У нього вже був син від попереднього шлюбу. Він з матір’ю проживав у сусідньому місті. Втім, Іван нечасто бачився зі своїм сином. Колишня дружина особливо не заохочувала їхній зв’язок, а Іван і не наполягав на зустрічах.
Однак доля приготувала сюрприз. Мати хлопчика, Галина, несподівано змінила своє рішення. Вона почала дозволяти Артемові проводити час з батьком.
Віка не заперечувала цьому, але не могла не помітити насторожливе ставлення Артема до неї та його небажання спілкуватися з нею.
Одного вечора, коли чоловік повернувся з роботи додому, Віка помітила, що він хоче їй щось сказати. Жінка уважно спостерігала за чоловіком, відчуваючи на ньому тягар, про який він, здавалося, ніяк не наважувався розповісти.
– Любий, тебе щось турбує? – лагідно запитала вона, і в її голосі відчувалася стурбованість.
Зітхнувши, Іван почав говорити.
– Мені сьогодні зателефонувала Галина. Вона повідомила, що їде на відпочинок за кордон. У зв’язку з цим вона хоче, щоб Артем залишився з нами на три тижні. Тим паче хлопчику потрібно ходити до школи.
– А проблема в чому?
– Не хочу тебе обтяжувати. І стосунки з Артемом у тебе не склалися. Я увесь день працюю, тож тобі доведеться сидіти з дитиною більшу частину часу. Ти не проти?
– Якщо проблема лише в цьому, то можеш не переживати. Я доглядатиму за хлопцем, як за рідною дитиною. Хоч у нас і напружені стосунки, але я відчуваю, що він хороший.
– Я тебе дуже кохаю. Радий, що в мене така розумна дружина. Сподіваюсь, колись ви з Артемом таки знайдете спільну мову. Зранку я відвозитиму його у школу, а після обіду ти забиратимеш його. Згода?
– Так. Мені ж корисно прогулятися.
Перші дні все було справді чудово. І хоч стосунки Артема та Віки були не особливо теплими, але хлопець був слухняним, виконував домашні справи.
Та все раптово змінилося. Одного дня Іван знову повернувся додому засмучений. Віка зрозуміла, що тут щось не те. Після того, як Артем заснув, Іван першим почав розмову.
– Люба, тут таке трапилося. Навіть не знаю, як тобі про це сказати. Сьогодні мені написала Галина. Вона виходить заміж і збирається там жити. А сина вона залишила зі мною на невизначений термін. Її новий чоловік не знає про існування сина, я ж, як рідний батько, не можу від нього відмовитись.
Серце Віки завмерло:
– Я відчувала, що щось подібне може статися. Сьогодні, коли сортувала речі, які Галина привезла з Артемом, я виявила теку з усіма важливими документами. Тоді мені й стало зрозуміло, що вона не повернеться за сином.
На обличчі чоловіка відбилося занепокоєння, і він запитав:
– Що ж нам тепер робити?
– Нічого. Житимемо, як і жили досі. Переведемо хлопця у школу ближче до нас.
Раптом до кухні увійшов Артем. На його обличчі були сльози.
– Що сталося, сину? – Іван підійшов до сина та обійняв його. Голос Артема затремтів:
– Мама покинула мене? Вона більше не повернеться?
– Мама…У мами зараз є певні проблеми. Ти поки залишишся з нами, і ми подбаємо про тебе, – заспокоїв його батько.
– Добре, але я сумую за мамою, – відповів хлопець.
У його голосі відчувався смуток.
– Я розумію, сину. Та мамі потрібно поїхати. Не знаю, коли вона повернеться.
“Та й чи повернеться” – подумав про себе Іван.
Поговоривши з сином, Іван пішов вкладати хлопчика спати.
Життя минало. Віка не раз помічала, як Артем мовчки стоїть та дивиться у вікно.
Одного дня Віка почувала себе не дуже добре. Вона притягла відпочити. Жінка незчулась, як задрімала. Прокинулась від того, що хтось торкається її живота. Це був Артем. Віка була на сьомому місяці вагітності, дитина активно ворушилась. Артем налякався та прибрав руку.
– Тобі боляче? Це я зробив? – запитав перелякано хлопець.
– Ні, не хвилюйся, все гаразд. Малюк просто з тобою привітався.
– Справді? Він знає про мене?
– Так, він знає все.
– А можна мені ще з ним привітатись?
– Звісно. Малюк тобі радий.
– Гадаєш, він мене любитиме?
– Ну ще б пак! Ти ж його брат.
– Це добре. Хоч хтось мене любитиме.
Віка не готова була почути ці слова. Вона піднялась та обняла хлопчика.
Очі Артема наповнилися невпевненістю, а голос ледь чутно прошепотів:
– Але моя мама не любить мене. Вона покинула мене.
– Не будемо говорити погано про твою маму. У тебе тато, який тебе безмежно любить.
Страх Артема почав слабшати, хлопчик знайшов розраду в обіймах Віки. Тим часом до кімнати увійшов Іван, який став свідком того, як між двома його найдорожчими людьми налагоджуються стосунки. Віка ніжно гладила Артема по голові, а по її щоках текли сльози радості. Іван стояв спантеличений та не міг зрозуміти, що відбувається.
Віка кивнула головою та посміхнулася чоловікові. Тепер у них справжня щаслива сім’я.