У свій десятий день народження Петро отримав у подарунок гарно запаковану коробку. Хвилювання переповнювало його, коли він відкрив її та побачив новенький гаджет. Він не очікував такого дорогого подарунка і дуже зрадів, тим більше, що свій старий телефон він загубив, напевно, залишивши його в спортивній школі. У сучасному світі залишитися без гаджета для Петра було справжньою трагедією. Він відчував себе неповноцінним і відірваним від друзів. Але тепер, з новим гаджетом, усі його проблеми наче зникли.
“Петре, набери бабцю. Ти з нею останній раз розмовляв перед згубою свого телефону. Вона сумує”, – нагадала йому мама. “Добре, мамо”, – погодився Петро і швиденько зателефонував старенькій.
Ольга Євгенівна знову перечитувала улюблену казку свого онука, якому так і не судилось подорослішати. На її плечах лежав важкий тягар печалі. Минуло вже більш як п’ять років з того фатального дня, коли донька разом з родиною потрапила в трагічну аварію. Відтоді Ольга стала самотньою у цілому світі, не було у неї більше нікого. Залишилось лише бажання якомога швидше зустрітися з рідними вже на тому світі. Раптово задзвонив мобільний. Це був кнопковий телефон, подарунок доньки. За звичкою Ольга тримала телефон зарядженим, хоча вона б уже й не пригадала, коли останній раз він дзвонив. Коли вона побачила на екрані незнайомий номер, її стареньке лице осяяло здивування.
“Бабцю, доброго ранку, це Петро!”, – промовив голос на тому кінці дроту. “Онук?” не вірячи своїм вухам, перепитала Ольга. “Так! Як поживаєш?” нетерпляче запитував Петро. Ольга уважно слухала, її серце переповнювала радість. Вони проговорили більше як годину, Петро, як завжди, ділився з бабусею останніми новинами, в усіх подробицях розповів, що йому хто подарував і як він себе почуває. Старенька Ольга була захоплена кожним словом, і знаходила розраду і щастя в їхній розмові. “Ну, бабцю, мені пора бігти, бо мене вже друзі зачекалися!, – нарешті сказав Петро. “Так, синочку, будь ласка, телефонуй мені частіше”, – зі сльозами на очах відповіла Ольга.
“Бабусю, що ти кажеш? Я буду дзвонити тобі щодня!” заспокоїв її Петро. І, дотримавши слова, Петро справді телефонував їй регулярно. Однак через тиждень мама викрила його: “Пашо, чому бабуся мені каже, що ти досі їй не телефонував? Я ж тебе спеціально просила”. Розгубившись, Петро знову набрав Ольгу. “Бабусю, чому ти мамі сказала, що ми з тобою не розмовляли? Це ж брехня!” – з цікавістю запитав він. “Мій любий, вибач, що я не уточнила раніше. Ти, мабуть, помилився цифрою у номері, я не твоя бабуся, проте почути твій голос було так чудово, що я не захотіла тебе виправляти! Я вже давно самотня, живу без рідних”, – зізналася Ольга зі смутком у голосі.
Наступного ранку Петро з мамою та татом готувався до візиту до своєї новоспеченої бабці, з нетерпінням чекаючи нарешті особистого знайомства з нею.