Це історія про мене, жінку, яка у віці 27 років мріяла про дитину, але могла мати її лише від одруженого чоловіка, якого глибоко кохала. На жаль, його переконання не дозволили йому залишитися зі мною і розлучитися з дружиною. В результаті я завагітніла, і хоча мій коханий підтримував мене, моя сім’я, за винятком мого батька, стояла на моєму боці. Для нього мати неодружену дитину було ганьбою, і він не прийняв мою доньку як свою онуку. Мій душевний біль не дозволяв мені привезти доньку до батьківського дому, де, як я знала, їй не будуть раді.
Мама постійно вмовляла мене приїхати, але я розуміла, що вона єдина, хто прагне нас побачити. Мій брат, з іншого боку, дуже любив мене та обожнював мою доньку. Коли доньці виповнилося два роки, брат вирішив одружитися і запросив нас на весілля. Спочатку я вагалася, чи йти, бо не хотів затьмарювати його свято. Я очікувала, що мій батько не схвалить і не прийме мене і мою дитину. Але мій брат, мати та майбутня невістка вмовили мене прийти.
На весіллі було повно дітей, і моя дочка виділялася не своєю красою, а тим, що була найтемнішою серед них. Я пильно стежила за нею протягом усього вечора. Я знала, що мій батько дуже любить дітей, але ніяк не очікувала того, що сталося того дня. Обернувшись, я побачила, що мій батько тримає мою доньку на руках. Вони обіймалися і вели сердечну розмову. Я вирішила не втручатися і дозволила їм провести час разом. Весь вечір пройшов у такій зворушливій манері.
Наприкінці вечора батько підійшов до мене, і ми обнялися. Він щиро перепрошував та попросив мене повернутися додому з онукою. Гості знали про наш попередній конфлікт і перешіптувалися між собою, але для мене це вже не мало значення. Я пробачила батьку, і тепер у моєї доньки з’явився дідусь. Хіба не в цьому суть справжнього щастя?