Чесно кажучи, я не люблю випадкових зустрічей зі старими знайомими у випадкових місцях. Це не тому, що я нетовариська чи вони недружні, а скоріше тому, що я була б рада їх побачити, але інколи я поспішаю або зайнята іншими планами. Це завжди нагадує мені про один такий досвід.
Я зайшла до крамниці, аж раптом почула, як хтось окликає мене на ім’я ззаду. Обернувшись, я впізнала високого хлопця з коротким волоссям і знайомими рисами обличчя – старого однокласника, який був закоханий у мене роками. Він завжди робив мені послугу, наприклад, робив домашні завдання і носив мій портфель, і я без вагань приймала його пропозицію. Він заглиблювався в розповідь про своє життя в найдрібніших подробицях, включаючи аспекти глибокого самоаналізу, попри те, що я не запитувала його про це. Щоб звільнитися від тривалої розмови, я прикинулася, що мені телефонують, і використала це як привід, щоб поспішно піти. Відтоді я активно намагаюся уникати таких зустрічей.
В черговий раз моє ім’я вигукнув хлопець з напівпосмішкою на обличчі. Я не одразу збагнула, що це мій колишній багаторічний хлопець, з яким я розлучилася не по-дружньому. Здавалося, мій мозок вибірково викреслив його зовнішність з моєї пам’яті, щоб захистити мій емоційний добробут. Ледь помітно посміхнувшись, я привіталася з ним і виявила, що ми стоїмо біля ресторану. Він запропонував пообідати разом, і я, всупереч своєму здоровому глузду, погодилася.
Під час обіду він здавався постійно збентеженим, запинався на словах, а його руки помітно тремтіли. Мені кортіло покінчити з млявою розмовою і я подала офіціантові знак, щоб він приніс рахунок. На мій подив, він не запропонував заплатити, що ще раз підтвердило мою впевненість у тому, що розрив з ним був правильним рішенням. Попри незручність цієї зустрічі, я не можу позбутися думки, що, можливо, вона була призначена для завершення, яким би важким воно не було.