Часом життя підносять нам такі уроки, які здавалось би, можуть нас от-от вбити, але ні, все так повинно бути. Коли я вперше вийшла заміж, мій шлюб був прекрасний, до того моменту, поки не народився наш син. Тоді мого чоловіка почало усе дратувати, його нічого не влаштовувало. Він часто проявляв до мене агресію, злість, а коли я із сином йшли від нього, то він казав, що нікому жінки із «багажем» не треба. Але він помилявся, як добре, що життя подарувало мені Сергія.
З Сергієм у нас відразу склалось все добре, ми покохали один одного і Сергія не злякало те, що у мене є син від першого шлюбу. Він відразу зумів знайти спільну мову із сином, а син був щасливий, радів сильніше ніж своєму рідному батькові. Усі були щасливі, допоки у наше життя не втрутилась мама Сергія.
Ганна Василівна, моя свекруха, коли взнала, що її син живе із жінкою яка уже розвелась один раз, і ще й з «причепом», то мало не збожеволіла. Не вірила, що її син, такий красивий і розумний повівся на мене. Сина мого вона взагалі ненавиділа, говорила йому, що він не рідний для і взагалі йому тут не місце, і я теж буду ніхто до тих пір, поки не народжу сина від Сергія.
Я довго усе терпіла, ставилась з повагою попри усі образи й кривди з її боку, але я відчуваю, що більше не зможу терпіти. Тепер, коли ми вже живемо разом в моїй квартирі, вона мало не щодня приїжджає з ночівлею. Часом, якщо син зайде до кімнати де є свекруха, то вона відразу кричить аби я забрала сина, чого він не навчений стукати перед тим як зайти. Я, звичайно, перепрошую, але чого мій син не має ходити де хоче тим паче у моїй же квартирі?
Сергій нічого не перечить, весь час мовчить на вибрики його матері.
А останнього разу вона взагалі заявила, що якщо мій син буде далі тут, коли вона наступного разу приїде, то вона більше до нас ніколи не приїжджатиме. Як це взагалі розуміти? Це адекватно так ненавидіти дитину?
