У червні було десять років, як ми закінчили школу. Тож ми вирішили влаштувати зустріч випускників. Всі відмовилися від гучного святкування у зв’язку з нинішніми подіями, домовилися просто посидіти за чашкою кави. Все одно цікаво, як у кожного склалося життя.
Ми впізнавали кожного, хто заходив до кафе. Пройшло чимало років, а майже ніхто не змінився. Того дня ми всі ніби повернулися в дитинство.
А потім зайшла жінка, яку ми ніяк не могли впізнати. Вона зайшла якось ніяково, тихо привіталася до нас. Спочатку думали, що це вчителька, але ж ми не кликали вчителів.
Виявилося, це була наша однокласниця Валентина. Колись вона була найгарнішою серед нас, за нею так і бігали хлопці.
А тепер перед нами стояла втомлена життям жінка, і виглядала вона на п’ятдесят років. Сиве волосся, руки потріскані, старе взуття.
Валентина швидше нагадувала маму, аніж нашу колишню однокласницю. Ми почали розпитувати, що ж в неї трапилося. Вона розповіла, що їй було соромно сюди приходити, але діти змусили. Хотіли, щоб вона хоч раз вийшла в люди.
Виявилося, її чоловік ще той пройдисвіт. Повісив на неї чимало кредитів, а сам кудись зник. На її плечах троє дітей.
Нам стало шкода Валентини. Тож, порадившись, ми вирішили взятися за її зовнішній вигляд, тому подарували їй сертифікат у салон краси та навіть дали їй трохи коштів. Все-таки хоч у кожного своє життя, але глибоко в душі ми ще досі той самий дружній клас.