Антон неохоче повертався додому. Він наперед знає, що буде. Дружина увесь вечір не даватиме йому спокою. А сама весь день сидить в телефоні та лежить на дивані. Раніше Віра була зовсім іншою. Весела, мила, смачно готувала, прибирала в домі, працювала на роботі. Вони обоє мріяли, як в них народиться син або донечка.
Але все змінилося. Віра покинула свою роботу, сказавши, що перед появою дитини хоче відпочити та набратися сил. Адже дитина – це чимала витрата енергії. А ще вона сказала, що не хоче повністю занурюватися в побут. Для неї важливо в першу приділяти час собі, а вже потім все інше. Антон добре заробляв, тож виконував всі забаганки дружини. Майже щотижня вони їздили на відпочинок, Віра ніколи не шкодувала грошей на нове плаття чи похід у салон краси.
Так минуло п’ять років. А Віра і досі живе для себе. Жінка стала просто нестерпною. Все їй недогода. Сказала, щоб Антон шукав нову роботу, адже їй не вистачає коштів, які приносить в дім чоловік. Він не витримує такої обстановки. Але що робити з цим, не знає.
Шість місяців тому в їх село приїхала його колишня однокласниця Вікторія. Досі вона жила в Києві, але тимчасово повернулася до батьків у більш безпечне місце. Якось Антон зустрів її по дорозі, коли повертався з роботи. Запропонував підвезти дівчину додому, та погодилася. Вони розговорилися, Віка розповідала про своє життя. Вона досі не вийшла заміж, зате мала хорошу роботу. Працювала в салоні краси, у неї було чимало клієнтів. Антон вирішив розповісти й про своє життя. Він признався жінці, як йому за всі ці роки допекла дружина.
– Ти сам повинен прийняти правильне рішення. Знаходитися й надалі в цих токсичних стосунках чи все змінити. Тут я нічого не можу радити.
Вони того дня довго згадували свою юність. Додому Антон повернувся надвечір. “Справді, – думав він, – час щось робити”. Скільки так можна жити? Не варто надіятися на зміни Віри. Стільки років пройшло, а вона все така ж нестерпна.
З тими думками Антон відчинив двері квартири, де на порозі його чекала вічно невдоволена життям жінка. Вона вже хотіла щось сказати, але чоловік випередив її:
– Нам краще розлучитися, – спокійно мовив він, – маєш час до завтра. Хочеш, переїжджай до своєї мами. Я нічого більше не хочу чути.
Віра тільки роззявила рота. Вона не могла і слова вимовити. Що ж вона наробила? Невже вже нічого не можна змінити? А як же вона тепер? Стільки років не працювала, і прийдеться шукати роботу?
Наступного дня зранку Антон знову нагадав дружині, щоб до обіду її не було. А сам пішов у парк. Він нарешті відчув полегшення. Додому повернувся ввечері, а Віри вже не було. Як і всіх подарованих жінці речей. Хай і так, зате нарешті ніхто не буде виносити йому мозок.