Ми з матір’ю проживали у двокімнатній квартирі. Це була квартира другого маминого чоловіка. Хоч його я зовсім не пам’ятаю. Коли дядька Остапа не стало, я була ще малою. Про мого рідного батька мені невідомо нічого. З бабусею ми не підтримували зв’язок. Вона не дуже любила мою маму. Після смерті дядька Остапа мама часто стала заглядати в чарку. Я не раз бачила її на підпитку. Я соромилася мами. Після навчання у школі я поїхала навчатись в інше місто, згодом там знайшла роботу. Чесно, я дуже зраділа, що нарешті не бачитиму мами.
Після другого курсу влітку я навідалася додому. Наша квартира мала просто жахливий вигляд. Я посварилася з мамою та сказала – якщо вона не візьме себе в руки, то я більше не збираюся з нею спілкуватися. Баба ж не спілкувалася з мамою. Я повернулась на навчання з важким серцем. Час від часу я телефонувала мамі, але вона нечасто відповідала на мої дзвінки. Згодом я зовсім перестала приїжджати додому.
Закінчивши університет, я вирішила навідатись додому. Виявилося, мами не стало два роки тому. Її поховали сусіди.
Я прийшла до баби. Але вона звинуватила мене в тому, що я залишила маму саму і це через мене її не стало. Та вона забула, що й сама не підтримувала зв’язок з матір’ю. А ще виявилося, мені тепер ніде жити. Баба продала мамину квартиру. Я тимчасово знайшла кімнату в подруги. Минуло два роки, я покинула рідне місто, вийшла заміж за чудового чоловіка, народила двоє дітей. День тому бабуся зателефонувала до мене. Досі ми з нею не спілкувалися. Вона згадала про моє існування, бо вже стара та їй потрібен догляд. І знаєте…Я відмовила. Не збираюся доглядати за людиною, котра залишила мене ні з чим.