Бабуся ніколи на мене не шкодувала ні часу, ні грошей, ні своєї любові. Я була не єдиною її онукою, але одна жила неподалік – в одному місті, в сусідніх районах, – завдяки чому ми часто бачилися і спілкувалися. Бабуся була моєю доброю подругою і радницею. Вона дуже раділа, коли я розповідала їй про свої інтереси, захоплення і хлопчиків. Вона ж і підтримувала більше за мою сім’ю мої перші стосунки з хлопцем.
Їй було сімдесят два, а мені двадцять чотири, коли я вийшла заміж і дізналася, що чекаю на дитину. І хоча у бабусі вже зрідка проскакували ці песимістичні думки, мовляв, вона стара, недовго їй залишилося і так далі, я була впевнена, що вона ще ого-го проживе. Вона дуже активна і почувається майже завжди добре. Тож я вірила, що вона дуже зрадіє новині про майбутнього правнука чи правнучку – такий шанс знову поняньчитися, як багато років тому. Але бабуся не була рада.
Вона дивувалася, навіщо мені, такій молодій, дитина.
– Ти думаєш, я буду з нею сидіти? Я вже однією ногою в труні, в няньки не записувалася! А твоя мати і зовсім працює. Як ти собі уявляєш це все? Хто буде ростити дитину за тебе?
Я й не просила робити щось замість мене, я сподівалася на елементарну підтримку.
Чоловік каже, для бабусі це просто було несподівано, ось вона і розгубилася, але вона випадково сильно мене образила. Наче я від неї чогось просила або в шістнадцять принесла таку новину. Адже я вже доросла, самостійна і заміжня, і я повністю готова до дитини. У чому тоді проблема? У тому, що їй складно прийняти, що вона стане прабабусею?