Бабуся Уляна мала глибоку пристрасть до садівництва. Проте в її пам’яті назавжди закарбувався доленосний день, коли вона навіть не підозрювала, що у віці 60 років заплутається в павутинні юридичних проблем. У звичайний день, доглядаючи за своєю ділянкою і розпушуючи землю, вона натрапила на банку, наповнену грошима. Вона навіть не підозрювала, що ця знахідка призведе до того, що вона стане вдовою.
Бабуся Уляна, спонукувана цікавістю, відкрила банку, назвала гроші своїми та без зайвих роздумів викинула банку. Сама того не підозрюючи, цей вчинок запустить низку подій, які приведуть її до зали суду, де вона відчайдушно намагатиметься захистити себе. Позивачем у цій справі був її сусід, дід Адам. Він стверджував, що закопав три банки, кожна з яких містила 500 000 гривень, і через відсутність огорожі між їхніми городами одна з банок була незаконно розміщена на території бабусі Уляни.
Відмовляючись визнавати свою провину, бабуся Уляна рішуче захищалася. Вона стверджувала, що на її земельній ділянці не було інших двох банок, і, крім того, у діда Адама не було жодних підстав для вторгнення на її територію. Вона стверджувала, що, швидше за все, винен сам дідусь. Попри її протести, суд визнав бабусю Уляну винною у крадіжці. Їй загрожувало покарання у вигляді 7 років позбавлення волі, але, беручи до уваги пом’якшувальні обставини, суд вирішив відмовитися від штрафу.