По сусідству зі мною живе багатодітна сім’я. Вони мають троє діточок, дві дівчинки й один хлопчик. Мама їхня на роботу не ходить, тому завжди вдома та й у селі з роботою тяжко. Тато на заробітках роками, скільки живу із ними, ніколи раніше не помічала як вони живуть і чим харчуються. Одного дня, я вийшла на двір, і побачила, що старший хлопчик їсть шоколадний батончик, а дівчатка бігають біля нього і так сильно просять, але він втікав від них і хотів чим скоріше його запхати до рота, наче голодний. Коли я підійшла до них, то сказала, щоб їм, щоб вони пішли додому і взяли для себе солодощів, але дівчатка сказали, що шоколадний батончик дала їм незнайома тьотя, щоб ми між собою розділили на всіх, а Юрчик з’їв все один. Для мене це було дивним, невже ніхто не вчив, що з молодшими треба ділитись? Я теж виросла у багатодітній сім’ї, але батьки нас вчили розділяти порівно солодощі між собою, які не часто батьки нам купували.
По дітях було видно, що одягнені вони дуже бідно. Оскільки мої дітки уже підросли й деякий одяг був на них замалий, я вдома вирішила переглянути речі своїх дітей, та навіть є нові, які діти не встигли одягнути. Одягу знайшла багато, цілий великий пакет, як і для дівчат, так і для хлопчика. Коли зустріла їх маму, то запропонувала взяти речі, я їй сказала, що одяг практично новий. Але минув тиждень-два, а на її дітях я цього одягу не бачила. Одяг я давала різносезонний, й літніх й зимових речей.
Одного дня, коли я зайшла у місцевий магазин, то зустріла свою знайому із сином, і що привернуло мою увагу, то хлопчик був одягнутий у таких же спортивний костюм, який я віддала своїй сусідці. Коли я запитала знайому де вони придбали такий гарний костюм, то вона відповіла, що купила у моєї сусідки, і до речі досить не дешево. Звичайно, мене це дуже сильно рознервувало, я віддала її діткам речі, а вони досі ходять бідно одягнуті, а їх мама ще й продає речі, які б вони могли одягати.
Буквально через місяць сусідка постукала у двері до мене із запитанням, чи я не маю ще речей, які мої діти уже не носять. Скоро її діти підростуть і зможуть одягати. Я перебила її запитанням куди вона діла речі які я їй віддала перед цим? Жінка розгубилась від мого запитання, не знала, що відповісти, щоб бурмотіла собі під ніс, але я їй сказала, що все знаю, тому більше від мене вона може нічого не чекати. Вона почала щось кричати, обурюватись, а я їй відповіла, що я сама вирішую куди мені віддавати свої речі й випхала її з квартири.
Сусідка вирішила мені відімстити. Почала розносити по місту, що я жадна, що навіть поношених речей шкодую. Але чому я маю віддавати їй речі, якщо вона їх потім продає, а її дітки ходять бідно одягнуті? Якщо вона не може сама їх забезпечити, то нащо народжувала, почнемо з того. Тепер ще і я маю їх одягати? Я своєї провини не відчуваю, і допомагати такій сім’ї більше не хочу. А якщо хтось відчуває жаль до неї, то нехай віддають і дивляться, як їх одяг будуть носити інші діти, але не Юра і його сестрички.
