Я ще з дитинства чув, що комусь щось винен: батькам, за те, що я появився на світ, бабі, за те, що ми живемо в її квартирі, а ще я зобов’язаний добре вчитися, бути слухняним та допомагати мамі з татом. У школі я повинен був бути відмінником, мав виховано себе поводити та брати участь у всіх шкільних конкурсах.
Згодом я мав ходити на гурток з баскетболу та їздити на всі змагання. І обов’язковою умовою мала бути моя перемога. Це був мій обов’язок.
На мої мрії ніхто не зважав. Я мріяв стати програмістом. На жаль, мої бажання не справдилися. Батьки вважали, що ця професія надто важка для мене. Тож вони самі зробили за мене вибір, сказавши, що я повинен стати лікарем. І я знову послухав їх та зробив по-їхньому. Але всі в один голос повторювали – якщо вони мене ростили, годували та одягали, значить я зобов’язаний їх слухати.
Єдине, що я міг обрати – це спеціалізація. І я вирішив стати стоматологом.
Але це далеко не все. Хоч я дорослий, заробляю, однак моє життя зовсім мені не належить. З’явилися незрозуміле “повинен”. Тепер я ще й маю взяти за жінку ту, яку вибрали мої батьки. І вибір впав на дочку батькового колеги по роботі. Вони вирішили, що ми ідеально підходимо один одному.
Але й це далеко не все. Рідня чомусь у праві вирішувати, скільки дітей у нас повинно бути, як їх звати та у що їх вдягати. В такі моменти я відчував себе маріонеткою в чиїхось руках, адже моє життя вирішували інші люди.
Одного разу я задумався, що я просто глядач власного життя і не живу повноцінно. На вулиці була весна. Я сидів на лавці та думав. Як раптом на сусідній лавці побачив жінку, яка пронизливо дивилася на мене. А потім вона сіла поруч та запитала, чи в мене все гаразд. Вона додала, що я здаюся їй засмученим. У той момент мені дуже хотілося розповісти їй про наболіле.
Минув час, і ми з Іванною зустрілися на тому ж місці. Як виявилося, вона працює на роботі моєї мрії – програмістом. Відтоді ми стали бачитися ще частіше.
А через два місяці я наважився прийняти доленосне рішення – розлучився з жінкою, яку так і не зміг полюбити.
Зробивши пропозицію Іванні, я нарешті зрозумів, як це приймати рішення, які роблять людину щасливою. У нас народився син, ми назвали його так, як хотіли.
Через два роки дружина народила мені ще доньку. Я був дуже щасливий.
Відтоді я зрозумів, що всі важливі рішення ми повинні приймати самостійно і все тільки в наших руках. Ніхто не може знати, як нам краще.
Я вирішив ризикнути, та після 45 років пішов навчатися на програміста. Нарешті я знайшов своє, і ні хвилини не жалію, що я найстарший студент на своєму факультеті.
На сьогодні я маю кохану жінку, дітей та улюблену роботу.