Ми з Іваном познайомилися, коли нам обом виповнилося по 27 років. До цього часу мій хлопець вже закінчив університет, влаштувався на роботу та встиг придбати собі двокімнатну квартиру. Через два роки ми з ним одружилися. А ще через рік у нас появився син. І ось в нього мав бути день народження. Я запропонувала Іванові закликати його рідних у гості. Але чоловік відмовився від моєї пропозиції. Сказав, ніби хоче провести цей день тільки зі мною та сином.
Ми так і зробили. А наступного дня Іван поїхав до своїх батьків. Повернувся чоловік без настрою. Він сів та почав плакати. Я навіть не знала, як мені реагувати. Дорослий чоловік, батько, плакав ніби мала дитина. Я сіла поруч та почала заспокоювати Івана. Тоді чоловік почав говорити. Виявилося, в дитинстві він отримував на горіхи за кожну провину: за помилки в зошиті, за поведінку, за брудний одяг. Били як мати, так і тато. Згодом хоч вони перестали бити, але й хороших слів Іван не чув. Навіть те, що мій чоловік закінчив школу з відзнакою, зовсім не розчулило батьків.
“Подумаєш, закінчив університет, придбав квартиру”, – говорили батьки. “Жінка твоя якась худа, змарніла”. “Чому досі дітей не маєте?” Народили. “Нічого Іванового в сина немає”. Не запросив батьків на день народження – “От невдячний. А ми тебе ростили!”.
Тоді чоловік звернувся до мене:
– Невже я такий поганий? Чому батьки так не люблять мене?
Я ж відповіла, що не всі здатні любити. Хай йому не пощастило з батьками, зате в нього є ми. Для нас він найкращий у світі.
– Згадай тільки, як радіє син, коли ти повертаєшся з роботи додому? – сказала я.
Видно було, що чоловік згадав очі нашого синочка та посміхнувся. А потім він міцно мене обійняв та подякував за те, що я завжди поруч.