Татові здавалося, що я багато на себе беру відтоді, як мені виповнилося чотирнадцять і до мене сім’я приходила по допомогу. Це могло бути щось елементарне, на кшталт пошуку чогось в інтернеті або допомоги в оформленні онлайн-покупки. Хіба погано, що мені просто хотілося після наданої послуги почути “дякую”? Але якщо я насмілювався маму, тата чи дідуся дорікнути в тому, що вони забули про існування “чарівного слова”, мені потім стільки всього розповідали…
І так було завжди. Я ставав старшим, навчався в університеті, і мені, як і раніше, прилітали прохання то комусь щось купити (адже я отримую стипендію), то сусідському хлопцю допомогти з математикою розібратися за просто так, то відвезти дідуся до лікаря й вирішувати там усі питання, бо дідусь надто старий, ще й нервує перед подібними візитами.
Коли стаєш старшим, з’являються свої справи, обов’язки, робота, дівчина, і ти звикаєш жити у світі, де даєш і отримуєш, витрачати час на допомогу батькам у пошуку чогось в інтернеті, яким вони за стільки років користуватися так і не навчилися, стає трохи несила. Особливо коли мама з татом по черзі дзвонять і просять то показання лічильників їм ввести, то покупку за них в інтернеті зробити, то на онлайн-семінар маму під’єднати, а то ж вона “не вміє”. З роками я навчився говорити і на такі прохання про допомогу “ні”, коли у мене не виходило зі своїх причин, але тата це сильно ображало. І не тому що я не хотів щось робити, а тому що, на його думку, я їм зобов’язаний.
На цьому ґрунті ми нещодавно сильно посварилися. Скандалили по телефону так, що вуха закладало. Він собі вигадав посеред тижня поїздку в інше місто і хотів, щоб я його супроводжував, тому що він там загубиться, а гугл картами користуватися не вміє. На що я запитав, хто з нас двох батько, і почув гнівну тираду про те, що мене ростили, допомагали і забезпечували, а тепер я зобов’язаний батькам допомагати.
Закінчилося все палкими промовами про те, що тато до мене більше ніколи в житті не звернеться. Я після цього кілька днів почувався винним, подумував вибачитися, але батько в підсумку першим прийшов до мене. І не заради щирих вибачень і примирення, а щоб поставити мене перед фактом:
– Ти придумав подарунок мамі на день народження? Давай скинемося і купимо їй ту швейну машинку, що вона хотіла. Мені одному не вистачить, а вскладчину ми їй зробимо гарний сюрприз.
І що на це сказати? Мені вкотре витріпали нерви, образили, а потім зробили вигляд, що нічого не було.
Хтось іще, крім мене, почувається так, немов батьки його використовують, коли їм вигідно? Адже дорослі люди… А якби мене не було? Як би вони жили взагалі?