Шість років тому я вийшла на пенсію. Самі знаєте, яка вона мізерна. Ледь на хліб вистачає. Я ж звикла жити ні в чому собі не відмовляючи. Я так все життя жила. А тут треба економити. Чого я маю це робити? Життя одне.
Спочатку вирішила просити грошей в дітей. Вони мені допомагали. Згодом перестали. А все через те, що моя невістка не встигає міняти наряди. Вони щороку кудись їздять відпочивати. Могли б мені й допомогти. Хіба я не маю рації? Скнари. Я ж для них додаткові витрати.
Чесно, я б не проти переїхати до сина жити. У них місця чимало – мені б кімната знайшлася. Але син крутить носом. Мовляв, всі кімнати зайняті. У них робота в Інтернеті, тож син з невісткою працюють з дому. Кожному потрібен власний куточок та спокій. Онучка теж хоче мати свою кімнату.
Та й що з того? Хіба я б заважала? Сиділа б тихіше миші. Навіть на кухні. Пила б чай та розмовляла б по телефону зі своєю сусідкою.
Дочка моя далеко – живе за кордоном. Раз у пів року висилає мені гроші. Але цього недостатньо, щоб жити на широку ногу.
Через це я наважилась піти на не дуже хороший вчинок. Поки була у сина в гостях, тихо вкрала в нього кредитку карточку та перекинула собі кошти. А що? У нього їх аж три. Може не зауважить їх зникнення чи подумає на дружину.
Але ввечері того ж дня син набрав до мене. Обізвав злодійкою.
– Сину, ти чого? Яка я злодійка. Подумаєш, взяла собі трохи грошей. Не на розваги їх брала. Піду в аптеку, придбаю собі вітаміни, а то ледь дихаю. А ліки тепер недешеві, сам знаєш. От я і взяла в тебе. У кого ж мені іще зичити?
Син навіть слухати мене не хотів. Сказав, щоб я більше не сміла з’являтися на порозі його дому. Йому соромно за мене.
– Хіба мені не соромно, що я все життя віддала своїм дітям, а на старість навіть на хліб не маю.