Я ніколи не була байдужою до інших людей. Кілька років тому я переїхала з села у велике місто. І я досі не розумію – як можна пройти повз людини, яка потребує допомоги, або викинути жінку з дитиною з квартири за те, що їй нічим заплатити за місяць. Звісно, бувають винятки. Був 2007 рік. Я поверталася з роботи. Дорогою зайшла в супермаркет. При вході стояла жінка з дитиною. Вони одразу привернули мою увагу. Мама виглядала втомленою та роздратованою.
– Чого тобі треба, – кричала вона на свого сина.
– Я хочу їсти, мамо, – стиха промовив хлопчик.
Поруч виходили батьки з дітьми. У їх руках були цілі пакети з продуктами. Судячи з того, як був одягнений хлопчик, він справді хотів їсти. Мама ніби зійшла з розуму та штовхнула дитину. А потім вона крикнула, що це через нього її життя зіпсувалося. Після цих слів жінка побігла в невідомому напрямку, а дитину залишила. Я була дуже здивована її вчинком. Зрозумівши, що мама пішла, хлопчик присів та почав плакати. Це був не плач з істериками, це був тихий плач залишеної дитини.
Мені було дуже шкода дитини, але я надіялася, що мама от-от повернеться. Минуло пів години. До хлопчика так ніхто й не підійшов, а мама не повернулася. Я більше не могла на це дивитися, тому вирішила підійти до дитини та заспокоїти її. Спочатку було ніяково підходити до чужої дитини, адже люди могли подумати щось недобре. Та насправді всім було байдуже. Хлопчик спочатку боявся йти зі мною на контакт. Коли ж я покликала охоронця, щоб знайти його матір, хлопчик заговорив зі мною. Ми дізналися, що його звуть Назарко і йому п’ять років. Поки ми вияснювали ситуацію, я пішла в магазин та купила дитині їсти. Він спершу відмовлявся, а потім жадібно почав їсти.
Пізніше з’ясувалося, що дитина не їла весь день. Мама зникла в невідомому напрямку. Мені не залишилося нічого, окрім як передати хлопчика відповідним органам, щоб ті зайнялися пошуком батьків дитини. Та я відчувала, що на цьому моя історія з цим хлопчиком не скінчилася. На щастя, в мене були знайомі в соціальних службах, тож я мала можливість стежити за подальшою долею дитини. Як стало відомо згодом, жінка виховувала сина одна. Батько дитини покинув їх. До появи сина вона мала роботу, а потім заявила, що ця вагітність зламала все її життя. Про це жінка щоразу говорила своєму синові. Матір дитини таки знайшли. Вона вирішила позбутися дитини та просто покинула його. “Нічого. Заберуть в дитячий будинок”.
Хлопчик плакав та просив маму забрати його додому. Але та написала відмову від дитини. Хлопчик важко переживав це.
Пройшло ще два роки, мені таки вдалося всиновити хлопчика. Ще до всиновлення мені довелося пройти чимало паперової тяганини. Через це хлопчик певний час жив у дитячому будинку. Ми регулярно відвідували його, привозили подарунки. Дехто з моїх знайомих запитував, для чого нам чужа дитина.
Пройшов час. Я навіть не помітила, як син виріс. І знаєте, я ніколи не жалітиму про те, що тоді всиновила його.