Того дня я почувала себе дуже погано, увесь день боліла голова. Заснути я не могла, хоча як не старалася. Чоловік мій працював лікарем, того дня він був на чергуванні.
Під вечір повернувся додому. Не сам. На руках Арсен тримав малу дитину. Хлопчику було на вигляд два роки. Увесь переляканий, заплаканий.
Думала, в мене галюцинації. Але ж ні. Зовсім забула сказати, в мене самої от-от мала народитися дівчинка. Того дня я дуже хвилювалася, мені було страшно.
Тоді чоловік почав розповідати про те, звідки взяв того хлопчика. Його батьки стали жepтвaми aвiayдaрy і, на превеликий жаль, обоє померли. З родичів у малечі більше нікого. Тож хлопчика забрали в місцеву лікарню, а вже звідти той мав потрапити в дитячий будинок. Він увесь день кликав батьків та плакав. Арсену стало невимовно школа дитини. Він ще зовсім маленький, а вже втратив обох батьків.
Дізнавшись, що йому довелося пережити, я гірко заплакала. За що? Діти повинні зростати в батьківській турботі та любові. Тоді Арсен першим почав розмову:
– Завтра малечу мають відвезти в дитячий будинок в іншу область. Він такий беззахисний. Шкода, що хлопчику довелося пережити цей жах. Не знаю, що ти скажеш, але я хочу його всиновити.
Я одразу погодилася. Не встигли оговтатись, як я відчула болі внизу живота. Ми викликали швидку. Вже на ранок я народила здорову дівчинку.
Так в один день ми стали батька обох дітей. Попереду нас чекає оформлення всіх необхідних документів для всиновлення хлопчика, але я переконана – воно того варте. Відчуваю, що любитиму його, як рідного.
Ми з Арсеном зробимо все, щоб він відчував себе щасливим. Колись ми розповімо йому всю правду, а поки будемо оберігати його та дарувати щасливе дитинство.
Хлопчика звали Іван, тож нашу новонароджену донечку ми назвали Іванна. Він чимось навіть схожий на мого чоловіка – світловолосий та з блакитними очима.
Я рада, що ми обоє прийняли таке рішення. Мені неймовірно шкода, що він більше ніколи не побачить своїх рідних батьків. Але я певна, вони оберігатимуть свого сина…