Мене звати Олена. І в моєму житті відбулася найбільша в житті тpaгeдiя. Я народила дитину з ДЦП. Всю вагітність мене турбував жaxлuвuй токсикоз. Пологи були нелегкі та передчасні. Мій син Богдан народився на двадцять шостому тижні вагітності вагою 820 грамів. Перед лікарями стояв вибір – рятувати мене чи дитину. Але їм вдалося зробити справжнє диво та врятувати нас обох. Дякувати Богу за їхній професіоналізм. Я хотіла назвати сина на честь чоловіка, як ми й планували від початку. Богдан був просто ш0к0вaнuй від усього, що відбулося. Він був проти називати сина на честь себе. Але я зробила, як вважала за потрібне, – на зло чоловікові назвала сина Богданом.
Звісно, для чоловіка стало справжнім потрясінням, що я більше не зможу народити дитину і що тепер нам потрібно опікуватися хворою дитиною. Лікарі запевнили мене, що це моя перша й остання вагітність. Спочатку мені здалося, що чоловік таки змирився, але кожного дня я відчувала щось не те.
Його ставлення та поведінка говорили за себе.Він відмовився давати йому своє ім’я. У їхньому роді, а це прадідусь, дідусь, батько, мали ім’я Богдан.
На дитину йшло чимало грошей та зусиль. Хоч ми не бідні, але й не настільки багаті, щоб витрачати все на забезпечення стабільного життя Богданчику. Через три місяці чоловік пішов від мене, адже не в його планах було витрачати своє життя та зусилля через мою провину.
На думку Богдана, в тому що наша дитина народилася хворою, винний ніхто інший, як я. Хоча я й так себе звинувачувала у всьому, а тут ще й Богдан зачіпнув за болюче місце. Наші батьки, звісно, співчували нашому горю, втім по очах свекрухи було добре видно – вона мріє, коли її син нарешті приведе жінку, яка народить їй здорового онука.
Мені довелося виховувати Богданчика одній. Поки я ніде не працюю, рідня з обох сторін допомагає нам коштами, та й чоловік не залишився осторонь.
Він продав своє авто та усі кошти перерахував на мій банківський рахунок. Я не горда, тому прийняла ті гроші.
Син росте. Можливо він чимось і відрізняється від дітей, але помалу ми налагоджуємо життя. Я познайомилася з мамами, які також виховують дітей з ДЦП. Тут я зустріла своє кохання – Олександра. У нього шість років тому померла дружина при родах, і він виховує дитину з ДЦП. Недавно в місті я зустріла свого колишнього чоловіка. Я посміхнулася та привіталася. Ми не стали розмовляти, але по його очах я бачила, що Богдан досі сам.
Свекруха та свекор час від часу приїздять до онука, привозять йому подарунки. Це дало мені змогу зрозуміти, що в них таки немає інших онуків. Інакше навіщо приходити до хворого, якщо мали б іншого, здорового онука. Хіба не так?