Цю дивну річ я помітила ще коли сама була дитиною, проте щоб роздумувати над цим у мене було надто мало досвіду. А зараз я сама стала мамою двох дітей і хочу розуміти, чому все відбувається саме так.
Коли я дізналась про першу вагітність, я вже розуміла, що хочу стати найкращою мамою і для своїх дітей робитиму все, що зможу. Звісно, у мене були кризові моменти, коли хотілось опустити руки та все покинути, проте я дивилась на своїх дітей і розуміла, що мені потрібно йти далі.
Коли я народила Ореста, то помітила, що чоловік ставиться до нього так, ніби це іграшка. А коли він дізнався про другу вагітність, то покинув нас. Спочатку я відчувала лише відчай і не знала, як мені бути, проте дивилась у дитячі очі, брала себе в руки та витягувала з себе максимум, аби мої діти нічого не потребували та відчували себе добре.
Поруч з нами жила сім’я алк0голіків, які мали сина такого ж віку, як мій Орест. Вони нерідко разом гралися, я завжди запрошувала його у гості, щоб погодувати, бо сам він ніколи нічого не просив, хоч міг не їсти цілими днями.
Наші діти вже виросли. Мій син та донька вивчилися, я все їм оплатила й почали будувати власні сім’ї. От лише замість подяки я чую постійні докори, що не змогла купити їм квартиру, чи оплатити красиве весілля, що від мене пішов їхній батько і я не змогла його втримати…
А от той самий сусідський хлопчик, про існування якого батьки постійно забували, став відомою людиною у нашому місті, політиком, і кожного разу при виступах, він дякує мамі, що виростила і виховала його таким, яким він зараз став.
Коли я проводжу аналогію зі своїми дітьми та сусідським, то мені стає геть кепсько, адже я робила для своїх дітей все, віддавала їм всю себе, а тепер отримую таку «подяку».
Коли я говорю про це зі своїми подругами, то розумію, що не сама стикнулась з таким. Мабуть, ви помічали таке раніше, впевнена, що кожен пригадає схожу ситуацію у чиїйсь родині. Але чому ж все відбувається саме так? Невже мені потрібно було забути про існування своїх дітей, аби вони зараз були мені вдячні?