Свекруху свою я бачила рідко, вона жила під Харковом, а ми у Києві, хоча це не заважало нам зберігати теплі стосунки. 24 лютого вона зателефонувала чоловікові й попросила забрати її, бо автобуси уже припинили ходити, проте він відмовився, сказав, що за тиждень все вляжеться. Я чомусь була переконана, що такого не буде, тому викликала другій мамі таксі додому, щоб те довезло її до міста, а там вже про місце в автобусі я домовилась. Лише наступного дня свекруха приїхала до нас, дорога була довга та небезпечна.
У Києві ми теж довго не залишалися й відправилися у Львів. Почали винаймати невеличку двокімнатну квартиру на чотирьох, я жила з чоловіком, а Світлана Олексіївна з нашою донькою. Через те, на що встигла надивитися жінка у Харкові й у Києві, у неї почалися приступи паніки й проблеми з серцем, ми поклали її у лікарню, а потім у санаторій. Всім цим займалась я, чоловік зовсім не турбувався про маму, я думала, що, можливо, це пов’язано зі стресом.
Коли у Києві все почало повертатися до життя, то ми з чоловіком та донькою повернулися туди, а свекруха поки залишилась з моїми батьками на Львівщині, у них саме було одне ліжко для неї.
І от кілька тижнів тому Світлані Олексіївні стало зовсім погано, сказали, що потрібно робити операцію. Чоловік сказав, що нехай там і роблять, проте я не розглядала такого варіанту й забрала її назад до Києва. Протягом тижня після я відвідувала її, а потім лікар сказав, що її потрібен домашній догляд, тому я забрала її, попри всі заперечення чоловіка, який вважав, що мамі потрібно повертатися на Харківщину.
Коли чоловік побачив маму в себе вдома, то зупинився й з незадоволеним виразом обличчя запитав: «Чому ти привела маму сюди? У неї є власний дім, автобуси вже ходять!»
– Що ти таке дурне говориш? Там ще небезпечно та й твоїй мамі потрібен догляд після перенесеної операції! – відповіла я, а свекруха лише опустила голову.
– Ой, та що ти знаєш! Удає з себе хвору, аби за нею бігали, а ти її віриш! Обоє вирішили мені життя зіпсувати? – горланив чоловік – Прошу тебе, люба, якщо не хочеш псувати зі мною стосунки, то зроби все, аби моя матінка якнайшвидше потрапила додому!
Свекруха почала збирати речі й тихенько витирати сльози, але я її заспокоїла. Наступного ранку чоловік нагадав про своє прохання і відправився на роботу.
Весь день я витратила, щоб зібрати його речі й купити квиток.
– О, на котру у мами автобус? Я можу її відвезти – запитав усміхнено чоловік, помітивши валізу біля дверей.
– Маму нікуди везти не потрібно, їдь сам, у валізі твої речі, любий і квиток також для тебе. Якщо ти не забув, то ця квартира належить мені, тому у ній перебуватиме Світлана Олексіївна до повного одужання й безпеки вдома, а якщо тобі так не подобається, то сам поїдь на Харківщину і перевір наскільки там безпечно.
Розлючений чоловік взяв валізу і пішов, а ми зі свекрухою та донькою відправилися вечеряти. Наступного вечора він повернувся, проте тепер ні слова не говорив про перебування його мами тут.