Мого близького сусіда звіти дід Юрко. Останнім часом вік та здорова зовсім його додолу схилили, але ще не так давно він був справжнім красенем з такою ж дружиною і двома активними та розумними дітками, а зараз зовсім сам залишився. Їсть його самотність зсередини….
З його дітьми все добре, вони живі та здорові, проте забули про того, кому повинні завдячувати життям та вихованням.
Почалось все з того моменту, як не стало баби Ніни, їхньої мами. Це було років 10 тому, ще тоді вони батька провідували й цікавилися його здоров’ям, а зараз зовсім забули, мов ніколи й не знали.
Дивлюсь я на діда Юру і серце розривається, адже раніше він все своє здоров’я поклав, аби забезпечити дітей найкращим. Інколи у нього часу поспати не було, бо з однієї роботи біг на іншу і при цьому всьому встигав дітям приділити час. Коли двоє подорослішали подарував їм по квартирі, а на весілля дарував машини! Допоміг він їм та оплатив найкращі університети у країні, медичні! Думаю хто бачив там ціни, то й знає, що нелегко собі таке задоволення дозволити. А зараз вони двоє працюють у престижних лікарнях, їздять на дорогих авто у Києві, а про батька і не згадують.
Пенсія у нього не велика, от і дійшла справа до того, що він почав двірником підпрацьовувати. У кожного сусіда серце крається, коли він там працює, самі йому стараємось допомогти, аби лише не бачити його втомлених очей.
Згодом я вирішила, що пора й дітям піклуватися про батька. Швидко знайшла їх у соціальних мережах і натиснула «Написати повідомлення», проте що саме писати я не знала. Сотні разів обдумувала свої слова. Над текстом я думала цілий ранок, а потім виглянула у вікно і побачила дідуся, який звично схопився за мітлу й підмітати двір. Ідея прийшла миттєво. Я сфотографувала його і надіслала фото дітям з підписом «Цей згорблений добрий дідусь – ваш батько. Заробляє собі копійки на хліб, а ви, його діти, безсоромно їздите на дорогі відпочинки! Мені соромно за вас!»
Я не була впевнена, що вчинила правильно, проте змінювати повідомлення я не збиралась. Прочитали його двоє дітей того ж дня, але нічого у відповідь не написали.
Не знаю чи це мої слова подіяли, чи це було якесь Боже благословіння, проте наступних вихідних під нашим будинком стояло дві дорогі машини.
Наступного ранку я випадково зустрілась надворі з дідусем. Його валізи завантажували у машини, тоді він підійшов до мене й промовив: «Не встигаю з вами всіма попрощатися та подякувати, діти мене до себе жити забирають. Приїхали й сказали, що нічого мені на самоті бути, буду з ними жити, з онуками гратися!». А потім він поглянув чи діти не дивляться й тихше промовив: «Дякую тобі, я знаю, що це ти їм написала! Будь щасливою!»