Ми одразу приїхали до бабці Василини, коли почули історію про її нелегке життя та про те, що вона жила одна. По погляді жінки помітили, як вона на нас чекала. Її очі були переповнені слізьми. Бабця Василина думала, що отак і п0mpe. А ніхто і не взнає.
Ми привезли їй паливні брикети. Штук сорок, по дванадцять кілограмів кожен. Розтопили в печі, а тепліше стало тільки на два градуси.
– Цілу ніч я просила Бога, щоб дав мені сил дожити до ранку. Було дуже холодно. Думала, замерзну. Я лежала під ковдрою, зуб на зуб не попадав. Та й зубів у мене не лишилося. Вода в крані замерзла. Продуктів майже немає. Хіба що окраєць хліба та трохи борошна.
– Зараз ми вам натопимо піч. Зігрієтесь.
– Я вам чаю заварю, в мене десь був ще пакетик начебто.
Бабця почала шукати чай, який ще колись їй принесли сусіди. Коли знайшла, стала пропонувати мені все, що мала:
– У мене там пальто є. Старе, але ж у хорошому стані ще. Там і капелюх до нього є. Ти бери все, не соромся!
Сказавши це, бабуся Василина почала перебирати увесь свій одяг, і таки знайшла те пальто з капелюхом.
– Не треба, пані Василино. Воно он яке тепле, вам ще знадобиться.
– Мені воно навіщо? Мені вісімдесят років. З рідних нікого не залишилося. Дев’ять могил стоїть на кладовищі. Скоро і я там буду. Десятою. Як помру, то й без домовини мене поховають.
Стіни в її домі почорніли. Вони, мабуть, давно ремонту не бачили. Справжнє жахіття. Раптом дим почав розходитися по всій хаті. Він виходив не в димохід, а в хату. Але ми й далі топили піч. За певний час дим таки почав виходити в димохід. Хто знає, коли там взагалі топили. Ми поставили чайник, а самі сіли говорити з бабою Василиною.
– Пані Василино, а ви б хотіли в будинок для літніх людей? Там тепло, доглядають, завжди є що їсти, з ким поговорити.
– Та куди мені, сину!? Навіщо мені той дім для пристарілих людей? Я вже двадцять сім років одна живу. В мене є ковдри, добрі люди допомагають їжею. Не пропаду.
– Але ж тут чорт голову зломить. Та й підлоги в кухні немає.
– Немає, там же миші бігають, крізь щілину залазять, вилазять, дивляться на мене. А я на них дивлюся, потім ловлю їх за хвіст та кидаю на вулицю. Їм певно це до вподоби, бо назад вертаються. Коли ж за хвоста ловлю, не тікають.
– Та вони вас так, мабуть, веселять.
– Ну! Не говори! Скоро весна, а я то думаю волосся пофарбувати, не сивою ж ходити. Хай і стара я, але хочу мати файний вигляд. Ох, завтра нарешті зможу загріти води, щоб помитись. І одяг поперу. Є тепер чим грубку топити.
– Поїсте нормально. Ми там чимало всього привезли. На довго вистачить.
– О, та цього до Великодня вистачить точно. Сир мені привезли. Я його дуже люблю. І борошно…Млинців напечу. Знаєте що? Приїжджайте в гості, я вас пригощу млинцями. Коли вас чекати? Мені тут іще книжок чимало дали. Розпалювати. Але де ж ними палити! Шкода, я їх читаю. Різні книги трапляються: хороші чи не дуже. Я всі читаю. Я в молодості багато читала. Колись в поліції працювала. Увесь світ об’їздила.
Прийшов час нам їхати додому. Дорога майже двісті кілометрів. Бабця Василина всіх нас перехрестила, провела до самої хвіртки та безперестанку дякувала.
– Хлопчики мої, я за вас молитися буду. І свічку за здоров’я поставлю.
На вулиці двадцять перше століття. А самотня бабуся мерзне від холоду. За її огорожею живуть “чуйні” сусіди, які жодного разу не поцікавилися, як живеться цій самотній бабусі.
Після цього я щодня думаю про бабцю Василину. Як вона там? Чи їла, чи їй тепло, чи вода в крані розмерзлась. Аж сльози навертаються від цих думок.