На святкування шістдесятиріччя Ніна Михайлівна нікого не покликала. На роботі й так влаштували корпоратив і вітальні пісні, коли жінці просто хотілося піти додому і провести вечір перед вихідними спокійно. А думка про те, що й субота так мине – у галасі з юрбою сусідів і подруг юності, пригнічувала. Їй би просто сімейної вечері з дітьми, і щоб усі друзі вітали тільки телефоном.
Але мріям її не судилося здійснитися. Троє доньок жили в різних містах, у всіх були свої сім’ї і турботи, а сини і зовсім перебралися в іншу країну. Ось так, здавалося б, п’ять дітей ніколи не змусять матір почуватися самотньою, але вона саме такою і була у свій день народження.
Як подарунок для самої себе вона встала пізніше і приготувала улюблені млинці з банановим пюре і арахісом, запила все терпким міцним чаєм і приготувалася до вечора дивитися телевізор на самоті, коли ближче до полудня пролунав дзвінок у двері.
Ніна Михайлівна нікого не чекала і була налаштована категорично, думаючи, що колеги з роботи або сусіди могли щось замислити, і яким же було її здивування, коли за дверима опинилися найрідніші її люди – троє доньок і два сини. Вони подолали чималу відстань, щоб зібратися разом у цей день, але сльози в маминих очах говорили, що воно того варте. І жодних подарунків, і нічого більше їй не потрібно було. Головне, що близькі поруч.