Дід Степан вийшов погрітися на сонечку. Цього року така холодна й дощова осінь, що сонячні дні цінуються більше, тим паче, що скоро і зовсім зима, а ця буде особливо важкою для нього. Дідусь не встиг заготувати дрова на зиму, не мав сил у руках, щоб рубати їх. З кожним днем все сумніший ставав, чекав, аби хто запитав, чи йому допомога потрібна, але з кожним днем надія меншала.
Дід жив у невеличкому селі, хоча раніше воно було великим, у школах інколи два класи було, а тепер що лишилось? Молоді виїхали, старі вмирають… От і починає пустіти вулиця дідуся. Аж на іншому кінці ще дві сім’ї живуть, а з його боку, біля степу, то нікого й не має. Раніше то, як ще село було більше, то люди на автобус йшли, то зупинялися поговорити зі Степаном Андрійовичем, а тепер ті, що є, то на машинах їздять і не має чого їм зупинятися.
З радістю згадує чоловік ті часи, коли на вулиці чувся постійний гомін, крики дітей та сварки чоловіків з жінками.Життя Степана давно на самоті йде. Коли було двадцять, то одружився зі старшою Орисею, у неї вже тоді син трирічний був. Мама його пробувала відмовити, але лише до неї серце лежало. Коли її сину було десять, то він втопився на річці, довго за ним Орися страждала, може від того душевного болю й п0мерла. А власних дітей пара не мала. Цього року дід Степан святкуватиме ювілей – 80 років, ще бадьорий, проте сил у руках не має, от і мучить його, що дров не приготував на зиму.
Недавно приходили до нього з району люди, пропонували переїхали у будинок для літніх людей, обіцяли, що і доглянуть, і нагодують, але чоловік їх і слухати не хотів, доки розум не потьмарився, руки та ноги робочі, доки й буде на рідній землі, тут все його, ніяк не зможе без цього.
Тоді й згадав про його сусідку, стареньку Надю, ноги у неї часто хворіли, діти не хотіли її глядіти, от і віддали до того «будинку», звідти вона ще часто їм телефонувала й прохала забрати, але вони її не слухали Там її й не стало, дуже швидко, лише після власної смерті додому знову потрапила…
Цього року Степан Андрійович особливо ретельно готувався до зими, виймав теплі ковдри, кожухи, навіть шубу Орисі, аби лише зігрітися, зима його шкодувати не буде.
Доки дідусь думав, то до воріт під’їхала машина. Звідти виглянув давно знайомий Сашко, головний помічник голови сільської громади та кожного старенького тут.
– Доброго вам деньочку, Степан Андрійович, відкривайте ж ворота, як же я вивантажуватиму вам дрова? – запитав радісно чоловік.
І де тільки сила взялась у недужих ногах діда, коли він скочив, аби швидше відкрити ворота, мов машина могла втекти й не видіти йому більше тих дров.
Після того як Сашко все вивантажив, дідусеві забороняв допомагати, той розповів, що доки всім стареньким нарубав і розвіз, то до Степана Андрійовича лише зараз черга дійшла. А після нього є ще самотні старенькі, які чекають і не менш хвилюються, як переживуть цю зиму. Доки молодик все розповідав, то дід Степан радо пригощав його чаєм та печивом, яке ж той приніс. А крім цього ще цілий пакет продуктів, які він ще буде розтягувати, як дитячу насолоду, адже там є навіть шоколадні цукерки. Останній раз він коштував їх аж на Новий рік!
Цю зиму Степан Андрійович точно перезимує і наступну дочекається. Пощастило, що у них голова і люди у селі такі добрі й уважні, що допомагають самотнім старим!