Я був дуже радий одружитися у двадцять шість. Давно збирався, планував, але то дівчина зрадила, то переїхав за кордон, то просто характерами не зійшлися. А коли я зустрів Жанну, одразу зрозумів, що вона моя людина. Ми всього чотири місяці позустрічалися, а потім я зробив їй пропозицію.
Ми обидва працюємо в банку, гроші та заощадження у нас деякі є, як і плани на майбутнє. Ми дуже хочемо дітей. Але для цього спершу добре б житлом обзавестися. Родині я розповів про плани оформляти іпотеку, і вони поставилися до цього не дуже добре. Мама вважає, ми поки що в них пожити можемо, а гроші просто збирати, поки не трапиться вигідна покупка квартири. Але як вона собі це уявляє? На дві кімнати там і так мати з батьком і моя молодша сестра. Нам що, в коридорі жити?
Ще й дідусь приєднався. Він не хоче, щоб ми з Жанною витрачалися, обіцяє нам із нею свою квартиру заповісти. Жанна начебто навіть зацікавлена, адже ремонт у будь-якому разі дешевше, ніж купівля нової нерухомості, але вона зовсім не думає, що дідусь ще не такий уже й старий. Йому трохи менше сімдесяти, і він досить міцний і здоровий чоловік. Хто знає, коли та квартира нам дістанеться…
І жити з кимось із родичів не хочеться, а якщо знімати квартиру, то збирати на власну будемо дуже довго. Загалом, незрозуміло, що робити і як чинити, кого слухати. Може, ну його, і все ж таки брати іпотеку?