Дідусь давно вже жив у селі, років десять, напевно. Спочатку ми жили всі разом із ним, бабусею, батьками і кішкою. Кішка ця була чорна-чорна, як найтемніша ніч. Її колись бабуся кошеням у хаті підібрала і ростила. Тож дідусь у село кішку з собою відвіз, коли бабусі не стало. Він ласкаво звав її своєю найкращою подругою і безліч смішних історій із нею телефоном розповідав.
Я з дідусем спілкувалася практично щодня дорогою до школи, рідше – на вихідних. До випускного я на літо в село приїжджала, але після вступу було якось не до цього. У червні сесії, потім заробити грошей хочеться. Ось я і не знала, що дідусь сильно хворів останнім часом. Він навіть татові моєму нічого не говорив, не розповідав, що в лікарню не раз через тиск високий потрапляв.
Уже тільки коли дідусеві стало зовсім погано, і він не міг за день додому повернутися, бо в лікарню відправляли, він повідомив нам про те, що буде лікуватися, а нам кішку до себе поки що взяти треба. Кішка їхати до нас не хотіла. Вдома вона поводилася дивно, все через відчинені двері в коридор бігла – ми її часто на сходах ловили.
Щойно дідусь повернувся в село, тато кішку теж відвіз. Нарешті, вони обидва возз’єдналися і стали начебто непогано поживати. Я знову частіше з дідусем говорити почала, думала, він одужує, а одного дня він довго не брав слухавку. Не тільки від мене.
Тоді тато захвилювався і ми з ним разом після мого навчання поїхали в село. Дісталися ввечері, у хаті горіло світло, але відчиняти ніхто не відчиняв. Тато вирвав клямку, щоб ми змогли увійти всередину. Там ми виявили дідуся в ліжку, а під боком лежала кішка. Вони обидва виглядали безтурботно сплячими, але насправді давно не дихали.
На сільському кладовищі не прийнято ховати тварин, але тато домовився про те, щоб кішку поховали в одній могилі з дідусем, тільки закопали вище.
– Адже вона була його хорошою подругою, – зітхав тато, намагаючись стримати сльози. – Ніч дідуся дуже любила.
– І він її, – доповнила я.
І все ж вражає, що вони обидва пішли в один день, спокійно, уві сні.