Батько мого чоловіка хвора людина у всіх сенсах цього слова. У минулому він професор, але вже понад сім років на пенсії. Сидить удома, зайнятися йому нічим. Раніше в нього не було часу на онуків, тепер ось з’явився, але в ньому все ще присутня ця жилка викладача, який дітей тільки повчає, а не ставиться до них, як до онуків. Але онукам це не подобається. Вони ще діти, хочуть гуляти, а не сидіти і зубрити з дідусем усяке.
Виходить, сидіти вони в нього не хочуть, а свекру самотньо. Він звик у вічному спілкуванні перебувати, в оточенні зацікавлених осіб, а тут зовсім один. Він, напевно, тому й запитав у сина, чи можемо ми почати жити разом, але я проти. Діти теж. Ми чудово живемо вчотирьох, а тулитися заради компанії свекра мені зовсім не хочеться. До нього переїжджати тим більше.
Нехай він і ображається, але в нас уже своя сім’я. А син його й так часто провідує. Останнім часом навіть занадто. Я тільки й чую, що “Татові погано, я до нього з’їжджу”.
Підозрюю, що батько промацав ґрунт, зрозумів, що через погане самопочуття до нього їздять, і тепер бреше про це через день. Ну не може на вигляд здорова людина стільки хворіти. Але поки що мені це особливо не заважає, і чоловік на ніч все одно додому приїжджає – нехай няньчитися зі своїм батьком, якщо подобається.