Наше життя з дружиною можна назвати звичайним. Ми не стали багачами, проте були щасливими, народили й виховали двох дітей, давали їм все, що могли. Я довгий час працював замісником директора на фабриці, тому у них завжди був новий одяг та цілий холодильник смачної їжі. Щороку ми їздили відпочивати на море, або в гори всієї родини, а відтоді як діти почати жити з власними сім’ями, то все змінилось. Я спочатку думав на краще, але інколи трапляється те, що ніяк від нас не залежить.
Кожен з наших дітей на своє 18 день народження у подарунок від нас отримав квартиру з ремонтом. Ми ще планували зробити їм розкішні весілля та подарувати машини, проте час летів і не шкодував нікого. Моя дружина почала серйозно хворіти й всі мої гроші, а потім й відкладення йшли на лікування.
Коли я вийшов на пенсію і мої заощадження почали закінчуватися, а лікувати за щось дружину потрібно було продовжувати, то ми вирішили звернутися за допомогою до дітей. Старша донька відразу нам дала потрібну суму, проте ясно дала зрозуміти, що це всі її відкладення, тому наступного разу краще звернутися до її брата за допомогою.
Проте ми з дружиною наперед знали, що до нього завертатися не має сенсу, адже фінансами у їхньому домі керує дружина, яка жодній зайвій копійці не дасть просто так піти. Їхні діти бачать солодощі лише, коли ми у гості приходимо, а гроші тим часом просто лежать у них «на чорний день».
Коли про нестачу коштів дізнався ми директор, то розповів про це підлеглим, вони всі мене любили, адже я ставився до них, як до рівних, то вони передали нам чималу суму коштів, якої нам мало вистачити на рік. Від думки про те, що підлеглі допомогли нам більше ніж рідні люди стало ніяково, проте такими подробицями я намагався не ділитися.
Через рік дружини не стало. На неї була записана наша квартира та дві машини, які вона також заповіла мені. Дітей це розлютило і вони прямо мені говорили: «нащо старигану дві машини?». Мене така реакція обурювала, адже ми з дружиною дали їм хороший ґрунт для життя, варто дякувати й за це, а не постійно чекати ще чогось. Проте це не найгірше.
Найбільше мене засмучувало те, що за останні два роки хвороби мами діти її майже не відвідували. Вони кілька разів побували у лікарні й все на тому.
Коли я втратив найдорожчу для мене людину, то очікував знайти підтримку у дітей, частіше став приїздити до них, проте помітив, що їх це дратує і не затримувався довше ніж на кілька годин.
Майже одночасно з цим я почав товаришувати з молодою родиною по сусідству, яка недавно купила квартиру. Вони часто допомагали мені, вгощали смаколиками, а я за це залишався з їхніми дітьми, адже своїх онуків мені не привозили.
Одного разу я так сильно захворів, що лікар рекомендував мені не вставати з ліжка без потреби. Телефонував дітям аби приїхали й допомогли мені, хоча б на тиждень, доки не окликаюсь, але у них свої справи були. Тоді мені на допомогу знову прийшла та молода родина. Оля виходила мене і я знову ожив. Вони стали для мене справжньою сім’єю. І я зрозумів, що хочу залишити їм свою квартиру.
Діти про це дізналися від мене, проте не відразу. Адже за кілька місяців вони згадали про мене лише на день народження, і то не приїхали, а просто зателефонували. Коли я обмовився, що був у нотаріуса недавно, то двоє висловили бажання навідатися до мене у гості. Я радо їх чекав, проте нічого доброго з цієї зустрічі не вийшло.
Донька та син приїхали з дітьми, допомогли накрити стіл і почалось святкування. Звісно ж, першою темою для розмови став заповіт, вони між собою вже розподілили мої статки й лише чекали мого підтвердження, що я все так зроблю. Тоді я ошелешив їх новиною, що квартиру залишаю сусідам, проте їм дістанеться дві машини.
Звісно, така звістка їх розлютила, спочатку вони намагалися мене спокійно переконати, а тоді почали сваритися. Коли зрозуміли, що на мене нічого не діє, то погрозилися, то ні їх, ні онуків більше не побачу. Ніби вони до цього часто приїжджали…
Я не маю права скаржитися на життя, у мене буда чудова дружина та все, чого я бажав, проте десь я уступився і не побачив, коли мої діти почали бути такими меркантильними й жити лише заради грошей…