З мене завжди сміялися через мій невеличкий ріст. У класі я була найнижчою. Одного разу батькам набридло те, що я щодня приходжу додому в сльозах, і вони віддали мене на баскетбол, щоб я “витяглася”. Тоді саме в моду почали входити телефони з камерами. Хтось на першому тренуванні вирішив зняти на відео, як я біжу в одному ряді з високими дівчатами. Це було просто жахливо. Вони були вищими від мене аж у два рази. Відтоді стало ще гірше. Я почала ще більше комплексувати щодо свого росту.
Після школи я вступила на навчання до університету. А коли я знайшла собі хлопця, то нарешті заспокоїлась. Він вважав мій ріст ідеальним. “Таку, як ти, хіба що на руках носити”, – весь час повторював хлопець. На четвертому курсі ми розписалися та почали жити разом. Тільки ми поселилися, як до нас у гості прийшов голова ОСББ. Він прийшов розповісти нам про загальні правила для всіх жителів будинку та мав на меті познайомитися з нами. Видно було, що він відповідальний чоловік. Але нашому знайомству передувала інша історія. Коли постукали у двері, я одразу побігла відчинити, бо думала, що це прийшли в гості наші друзі. Але переді мною стояв високий чоловік з суворим виглядом. Я навіть трохи злякалася його.
“Дівчинко, а тобі батьки хіба не говорили не відчиняти двері незнайомим людям?” – запитав він мене. Тоді всі мої претензії до нього зникли. Він назвав мене “дівчинкою”. Ви не уявляєте, як це приємно чути жінці, якій скоро виповниться двадцять чотири. Згодом він попросив вибачення та сказав, що справді подумав, ніби мені не більше п’ятнадцяти років.
Маленький зріст, милі риси обличчя, тендітна фігура. Відтоді він став нашим приятелем. Нам вдалося налагодити з ним чудові стосунки. Я розповіла про цю історію усім своїм подругам. Мені й досі приємно, що мене вважають такою молодою. Зате чоловік тепер щоразу, як йде на роботу, не втрачає шансу пожартувати: “Мила, більше не відчиняй двері дорослим дядькам”.