З віком мені все важче стає підтримувати нормальні стосунки з моєю бабусею. Вона зовсім перестала мене розуміти та чути. А зараз вона вимагає, щоб я назвала свою доньку Орися. Як тільки ми дізналися, що я ношу під серцем дівчинку, то бабуся одразу заявила – якщо ми не назвемо її Орисею, то можемо не розраховувати на спадщину. Я сотні разів намагалася їй пояснити, що нам не до вподоби це ім’я, та й воно застаріле. Але вона заявила – якщо ми не виконаємо її прохання, то свою квартиру бабця перепише на мого двоюрідного брата. Діло в тому, що Орисею звали матір бабусі. Вважаю, бабусині погрози зовсім недоречні. Лише ми з чоловіком можемо вирішувати, як зватимуть нашу доньку.
Моя бабуся справді має двокімнатну квартиру та певні заощадження. Але яке нам до цього діло. Нам більше цікаве майбутнє нашої доньки. Я надіялася, хоч матір з розумінням поставиться до цієї ситуації, але вона не стала на наш бік. Сказала, нібито через свою впертість ми залишимося ні з чим. За словами мами, бабу та її прохання треба поважати. Подруга ж порадила мені назвати дитину іменем, яке хоче бабця, а після її смерті змінити ім’я. Тільки одна людина підтримала нас з чоловіком – моя свекруха.
Вона сказала – якщо ця квартира має дістатися мені, то воно так і буде. Без жодних умов. Згодом навіть чоловік заявив, нібито це чудовий варіант отримати хорошу двокімнатну квартиру в досить престижному районі нашого міста. Та він, схоже, він не розуміє, що бабця може жити ще не один рік. Я, звісно, не бажаю їй смерті, але не хочу псувати життя своїй дитині. Чоловік змусив мене приймати рішення – мовляв, я позбавляю нашої доньки житла. Не розумію цих людей. От як можна бути настільки меркантильними?