З мого життя можна було б писати справжній турецький роман. Моєї мами не стало, коли мені було 7 років, тато не витримав такої втрати й приохотився до алкоголю, тому мене забрали у дитячий будинок, доки мені стало 18 його вже не було серед живих, а родичів я близьких не мала.
У дитячому будинку було нелегко, проте більші повороти життя на мене чекали потім. На щастя, від батьків мені дісталась квартира, тому жити я мала де, навчалась і паралельно підпрацьовувала. Там і познайомилась з майбутнім чоловіком, який через рік справжнього кохання почав мене бutи й одного разу я потрапила у лікарню зі струсом мозку і викиднем…
Після цього ми розійшлися, проте він продовжував мене переслідувати, доки не зустрів іншу жертву.
Після такого я почала боятися чоловіків, більше часу приділяла кар’єрі, власному розвитку, подорожам, а потім і до психолога звергнулась. З часом страх зникнув, я була готова до нових стосунків, проте саме їх не шукала і ні за ким не бігала.
А всі мої знайомі, як один, ходили за мною й повторювали, що у 35 років потрібно і чоловіка мати, і дитину. Кожен з них вважав за необхідне дати мені пораду, яку їм же нав’язали їхні батьки. Тільки чомусь вони не розуміли, що я щаслива і так.
Після 24 лютого я втратила роботу і дім, проте не втратила себе, почала працювати у волонтерському штабі, підпрацьовувати, аби мати за що жити, найшла багато людей, які мене розуміють і підтримують, а не говорять, що мені «не має для чого жити».
Зараз на моєму шляху чимало гідних чоловіків і, можливо, серед них я і зустріну «свого», проте зроблю я це не тому, що хтось сказав, а від щирого бажання.
А ви досі думаєте, що щаслива жінка мусить мати чоловіка та дитину?
